Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

– Ти хочеш порвати зі мною? – запитала вона.

– Не порвати. Для чого вживати такі слова? Просто розлучимось. Нас накоротко поєднала незрозуміла мені примха долі чи твоя примха, але з самого початку це поєднання було абсурдом. Я не докоряю тобі, що, окрім мене, у тебе були інші коханці. Це питання твоєї совісті. Я не судитиму тебе, бо я сам винен. Було б смішно, якби я, грабуючи за плечима у твого чоловіка його почуття і ласку, які ти йому маєш дати, з амвону кидав громи і блискавки лише тому, що хотів залишити за собою монополію на цю крадіжку. Пропоную чесно і мудро: розлучимось. Давай розлучимось не як пара хороших друзів, а як люди, які помилилися і без жалю розходяться в різні сторони.

– Я не маю наміру ані боронитися, – сказала Ніна, – ані виправдовуватися. Я просто хочу звернути твою увагу на одне. На те, чого ти сам не зауважив. Ти думаєш, що твій вчинок шляхетний, і не береш до уваги те, що відчуваю я, що переживаю. Говориш: розлучімось. Бо тобі це нічого не коштує. А тобі в голову не прийшло, що для мене це може бути драма?

Він високо звів брови.

– Драма? Скоріше фарс? Один з багатьох фарсів.

Вона вдала, що не чує цього, і продовжила:

– Тобі здається, що, уникаючи науки моралі й осуду, ти поводишся щодо мене порядно. А не бачиш того, що найбільше мене ображаєш. Якби ти хоч трохи мав до мене почуття, ти б не сказав: розлучімося, бо ти інша, ніж я того хочу. Ти б сказав: стань іншою, змінись, хочу мати тебе такою, якою тебе кохаю. Я вважаю, що ти робиш погано. Я тобі допоможу. Ти знайдеш у мені моральну підтримку. Знайдеш дружню руку.

Кольський похитав головою.

– Ні, Ніно. Це порожні слова. Я не тому хочу розлучитися з тобою, що дізнався про твоїх коханців, а тому, що… я усвідомив, наскільки огидна роль бути коханцем чужої дружини. Наскільки неможливо встановити межу між тим, що ти називаєш коханням, і тим, що твій чоловік назвав би розпустою.

Ніна іронічно засміялася.

– Любий мій, надто дешевою ціною ти хочеш досягти етичної переваги наді мною.

До цього часу Кольський намагався уникати того, що могло б образити її. Але тепер він сказав:

– Бо це не вимагає аж надто великих затрат.

– Ти дуже милий.

Вони обоє замовкли. Ніна палила сигарету. Кольський грався з ключами, які тримав у руці.

– Ти поводишся не як мужчина, – обізвалася вона нарешті.

Він знизав плечима.

– А як би мав вчинити мужчина?

– Він став би вимагати, щоб я розірвала з іншими.

Він зробив заперечливий рух головою.

– Ти мене зовсім не розумієш.

– Але я хочу тебе зрозуміти.

– Отже, перш за все я не вірю в те, щоб тобі вдалося змінити свій теперішній спосіб життя. Спосіб життя – це не випадковість. Це простий наслідок характеру людини. Але не про те мова. Навіть якби я був упевнений, що ти покинеш Корсака, того англійця та інших, яких я не знаю, все одно я б не зміг бути з тобою. Найменшою мірою не хочу тебе образити. Так, я визнаю багато твоїх якостей. Ти розумна, вишукана і красива. Я добре знаю, що, розлучаючись з тобою, я не травмую тебе. Бо тобі не залежить на мені.

Вона перервала його:

– Судити про це залиш мені.

– Тут може входити в гру винятково твоя роздратована амбіція, роздратована тим, що ініціатива розлучення йде від мене. Ну, от, хочу тебе заспокоїти. Я не вимагаю жодних прав для задоволення. Я не бачу в цьому жодної переваги. Навпаки. Вважаю, що у цій грі я програв, оскільки ти залишишся такою, якою ти була, якою ти є, я ж змушений переглянути свою поведінку. Ти не маєш нічого такого, чого можна позбутися, я ж… Зрештою, не будемо про це говорити.

Ніна підвела голову і запитала:

– Я тільки хочу знати ще одне. Ти зустрів іншу жінку?

Спершу він не зрозумів, про що їй йдеться:

– Та ні, Ніно! О Боже, які ж ми далекі!

Вона встала і почала повільно натягувати рукавички.

– Ну, що ж, – сказала вона з посмішкою. – Мені не лишається нічого іншого, як тільки попрощатися з вами.

Ніна простягла руку, яку Кольський мовчки цілував. Вона повільно йшла до дверей. Біля дверей обернулася.

– Насправді, ви добрий хлопець.

Перш ніж він зміг щось відповісти, вона вийшла.

З того дня він її не бачив. Минуло три тижні. Він просто обходив ввечері пацієнтів на другому поверсі, коли прибіг санітар:

– Пане докторе, внизу пані професорова Добранецька і вона просить пана доктора.

Кольський відразу здогадався, що мусило статися щось надзвичайне. Коли ж він увійшов до кабінету директора і побачив Ніну – злякався. Вона була бліда, з глибокими колами під очима, руки тремтіли.

– Що з вами, пані? – запитав він зі щирою стурбованістю.

Її голос тремтів:

– Мій чоловік… Дуже погано з чоловіком.

– Пан професор повернувся?

– Ні. Я отримала лист з Марієнбада. Доктор Гартман пише, що у голові чоловіка виявили пухлину… Це, мабуть, питання лише місяців чи навіть тижнів… Страшно, мені страшно…

Вона точно не прикидалася. Її відчай був щирим. Це було несподіванкою для Кольського. Отже, Ніна схоже була близька до чоловіка. А може, навіть по-своєму кохала його. В її очах стояли сльози.

Кольський схилився над нею.

– Не втрачайте надії, – сказав він своїм професійним заспокійливим тоном лікаря. – Подібні діагнози можуть бути помилковими. І все одно такого типу пухлини можна видалити. Я сумніваюся, що в Марієнбаді були досить серйозні фахівці у цій галузі.

Ніна витерла сльози.

– Дай-то Боже… Єжи хоче повернутися до Варшави, але про повернення самому не може бути й мови. Він мусить мати в дорозі відповідний догляд. Чи… не поїхали б ви зі мною?

– Так, звісно, прошу пані.

– Доктор Гартман радить забрати Єжи якнайшвидше. Боже, Боже! Саме цей поспіх найбільше мене лякає.

– Чи маєте при собі лист Гартмана?

Вона заперечливо похитала головою.

– Я б хотів його прочитати.

– Там немає більше ніяких точніших даних. Але я можу його надіслати.

Кольський подумав і сказав:

– Я не бачу причин, щоб відкладати поїздку. Я тільки мушу домовитися з Ранцевичем. Коли ви будете готові?

– У будь-який момент.

Наступного ранку Кольський з Ніною швидким поїздом виїхали до Марієнбада.