Читати книгу - "Глиняні ноги, Террі Пратчетт"

чи можу я це зупинити. Але можу спробувати. Гадаю, я розумію, що відбувається. До певної міри. Гадаю, все сталося через когось із вас. Глини від глини вашої. Він зганьбив вас усіх. Щось пішло не так. Ви спробували все виправити. Гадаю... всі ви поділяли цю надію. Але слова у ваших головах щоразу вам перешкоджали...

Ґолем не рухався.

— Ви продали його, правда ж, — тихо промовив Морква. — Чому?

Відповідь з’явилася на табличці ледь не миттєво:

ҐОЛЕМУ ПОТРІБЕН ГОСПОДАР.

— Чому? Бо того вимагають ваші слова?

ҐОЛЕМУ ПОТРІБЕН ГОСПОДАР!

Морква зітхнув. Людям потрібно дихати, рибі потрібно плавати, ґолемам потрібні господарі.

— Не знаю, чи зможу я дати цьому раду, але, повір, ніхто інший навіть не намагатиметься, — сказав він.

Дорфл не рухався.

Морква знову підійшов поближче до нього.

— Цікаво, чи старий жрець та пан Гопкінсон не зробили чогось... чи не допомогли щось зробити, — промовив він, дивлячись ґолемові в обличчя. — Цікаво, чи... опісля... це «щось» не пішло проти них, не витримавши тягаря цього світу...

Дорфл лишався незворушним.

Морква кивнув.

— Хай там як, ти вільний. Далі все у твоїх руках. Я допоможу тобі, чим зумію. Якщо ґолем — це річ, то він не може скоїти вбивства, ну а я продовжу з’ясовувати, чому все це відбувається. Якщо ж ґолем може скоїти вбивство, тоді ви — істоти, і те, як із вами поводилися, — жахливо й має припинитися. В кожному разі, Дорфле, ви у виграші.

Він повернувся спиною і переклав на столі кілька паперів.

— Головне лихо, — додав він, — у тому, що всі хочуть, аби інші вгадували їхні бажання й відтак облаштовували світ як належить. Напевне, навіть ґолеми.

Він знову обернувся до ґолема.

— Я знаю, що ви маєте якусь спільну таємницю. Але якщо так піде й далі, не лишиться нікого, щоб її берегти.

Він з надією подивився на Дорфла.

НІ. ГЛИНА ВІД ГЛИНИ МОЄЇ. Я НЕ ЗРАДЖУ.

Морква зітхнув.

— Що ж, я тебе не примушуватиму, — він вищирився. — Хоча, знаєш, міг би. Я міг дописати в твій чем кілька слів. Наказати тобі говорити.

У Дорфлових очах спалахнуло полум’я.

— Але я цього не робитиму. Бо це було б не по-людськи. Ти нікого не вбивав. Я не можу позбавити тебе свободи, бо ти її й так не маєш. Ну ж бо. Можеш іти. Я ж так і так знаю, де ти живеш.

ПРАЦЮВАТИ ОЗНАЧАЄ ЖИТИ.

— Чого ґолеми хочуть, Дорфле? Я постійно бачив вашого брата, який завжди чимось зайнятий, але чого ви справді прагнете досягти?

Олівець зашкрябав по шиферній табличці.

ВІДПОЧИТИ.

Потому Дорфл розвернувся і вийшов з будинку.

— Прок*ття! — вигукнув Морква, що було для нього непростою лінгвістичною вправою.

Він побарабанив пальцями по столу, а тоді різко встав, вдягнув весь раніше скинений одяг та обладунки й рушив коридорами в пошуках Анґви. Вона була в кабінеті капрала Малодупко і бесідувала з ґноминею, спершись на стіну.

— Я відправив Дорфла додому, — сказав Морква.

— Він має дім? — здивувалася Анґва.

— Ну, назад на бійню. Але, можливо, зараз не найкращий час для ґолема ходити вулицями самому, тож я збираюся пройтися слідом за ним і... Капрале Малодупку, з вами все гаразд?

— Так точно, — відрапортувала Усмішка.

— На вас одягнено... одягнено... — свідомість Моркви бунтувала від самої думки про те, що було вдягнено на цьому ґномові, тож він наважився лише на:

— Кільт?

— Так точно. Спідниця, капітане. Шкіряна, капітане.

Морква спробував знайти годящу відповідь — і мусив обмежитися коротким:

— А.

— Я пройдуся з тобою, — вирішила Анґва. — А на чергуванні побуде Усмішка.

— Кільт... — промовив Морква. — Ох. Ну, е... просто стежте за порядком. Ми ненадовго. І... е... не виходьте з-за столу чергового, гаразд?

— Та годі, — сказала Анґва.

Коли вони вийшли в туман, Морква сказав:

— Ти не думаєш, що з Малодупком... коїться щось дивне?

— Як на мене, абсолютно типова жінка, — відповіла Анґва.

— Жінка? Ти сказала, що він — жінка?

— Вона, — уточнила Анґва. — Це, знаєш, Анк-Морпорк. У нас тут є різні займенники.

Вона буквально нюхом відчувала його збентеження. Звичайно, всі розуміли, що десь під усіма цими шарами шкіряного одягу та кольчужного плетива ґноми складаються з достатньої кількості статей, щоб забезпечувати виробництво нових ґномів, але це була не та тема, яку ґноми обговорювали, — хіба що на тій стадії флірту, коли нестача точних відомостей могла спричинити серйозні ускладнення.

— Що ж, хочеться думати, що вона матиме достатньо гідності, аби тримати це при собі, — сказав нарешті Морква. — Тобто я нічого не маю проти жінок. Я абсолютно впевнений, що до них належить, наприклад, моя прийомна матінка. Але я не думаю, що, розумієш, було б дуже розумно привертати до цього увагу навколишніх.

— Моркво, по-моєму, у тебе негаразди з головою, — сказала Анґва.

— Що?

— По-моєму, вона у тебе застрягла в твоїй же дупі. Тобто — та щоб тобі грець! Дещиця косметики та одяг — і ти вже реагуєш так, ніби вона перетворилася на панну Вава Вум і почала танцювати на столах у «Скунсовому хвості»!

Кілька секунд тривала вражена тиша: уяву обох раптом опанувало видовище стриптизерки-ґномині. Уява обох збунтувалася.

— Хай там як, — сказала Анґва, — але якщо і в Анк-Морпорку неможливо бути самою собою, то де це можливо взагалі?

— Коли це помітять інші ґноми, виникнуть проблеми, — вимовив Морква. — З-під цієї спідниці майже видно його коліна. Тобто її коліна.

— Всі мають коліна.

— Нехай, але афішувати їх означає напрошуватися на неприємності. Я хочу сказати, я-то звик до колін. Я можу бачити коліна й думати: «А, гаразд, коліна, це просто такі суглоби на ногах», — але дехто з хлопців...

Анґва принюхалася.

— Тут він повернув ліворуч. Дехто з хлопців що?

— Ну... Просто я не знаю, як вони відреагують. Не варто тобі було її заохочувати. Я хочу сказати, звісно, існують ґноми-жінки, але... Ну, тобто вони мають гідність цього не показувати.

Він почув, як Анґві перехопило подих. Коли вона заговорила знову, її голос лунав звідкись здаля.

— Моркво, ти знаєш, що я завжди поважала твоє ставлення до громадян Анк-Морпорка.

— І?

— Я завжди була вражена тим, наскільки ти не звертаєш уваги