Читати книгу - "Містична річка"

Якийсь час Ів дивилася в стелю, її дихання стало уривчастим.

— Не з Боббі, — зненацька проказала вона.

— А з ким тоді, Ів? Хто мав супроводжувати її до Вегаса?

— Бренден.

— Бренден Гарріс? — запитав Вайті.

— Бренден Гарріс, — підтвердила вона.

Вайті та Шон ззирнулися.

— Із сином Правильного Рея? — запитав Дру Піджин. — Який має німого брата?

Ів кивнула головою, і Дру обернувся до Шона й Вайті.

— Хороший хлопець. Нікому не вчинив зла.

Шон кивнув головою. Бренден і справді нікому не заподіяв зла.

— Ви маєте його адресу? — запитав Вайті.

За адресою Брендена Гарріса нікого не було вдома, тому Шон доручив двом полісменам стежити за будинком і повідомити їх, коли повернеться Гарріс.

Наступний візит вони склали до будинку місіс Прайор, де був чай із черствими кавними кексами й передача «Під крилом янгола» по телевізору, увімкненому так гучно, що в Шона ще протягом години після того, як вони звідти пішли, лунав у голові голос Делли Різ, скрипучий амінь і базікання про спокуту.

Місіс Прайор розповіла, що виглянула зі свого вікна десь о пів на другу попередньої ночі й побачила двох хлопчаків, які гралися надворі. Тієї пізньої пори вони кидали один в одного порожні бляшанки, фехтували хокейними ключками й матюкалися. Вона хотіла зробити їм зауваження, але маленьким старим леді треба бути обачними. Хлопчаки в наш час неначе збожеволіли: прогулюють школу, ходять у якихось брудних балахонах, лаються брудними словами. Крім того, згодом хлопці відігнали один одного нижче по вулиці, й нехай у когось іншого голова болить. Але хіба таку поведінку можна терпіти?

— Офіцер Мелейрос доповів нам, що ви чули поблизу автомобіль десь о першій годині сорок хвилин ночі, — сказав Вайті.

Місіс Прайор дивилась, як Делла пояснює Господні шляхи Ромі Дауні. Рома здавалася врочистою, очі в неї були зволожені, й вона була по вінця наповнена Ісусом. Місіс Прайор кілька разів кивнула телевізорові, а тоді обернулася й подивилась на Вайті й Шона.

— Я чула, як автомобіль на щось наштовхнувся.

— На що він наштовхнувся?

— Теперечки люди керують автомобілями жахливо, Богу дякувати, я більше не схотіла здавати на права, я боялася б їздити цими вулицями. Усі наче збожеволіли.

— Атож, мем, — сказав Шон. — Вам не почулося, що той автомобіль наштовхнувся на інший автомобіль?

— О, ні.

— Наїхав на людину? — припустив Вайті.

— Господи, який би це був звук? Я не хотіла б його почути.

— То цей звук не був дуже гучним? — запитав Вайті.

— Пробачте, шановний?

Вайті повторив свої слова, нахилившись уперед.

— Ні, — підтвердила місіс Прайор. — Це прозвучало так, ніби автомобіль ударився об камінь або об брівку хідника. Тоді він зупинився, й хтось сказав: «Привіт!»

— Хтось сказав «Привіт!»?

— Еге ж. — Місіс Прайор подивилася на Шона й кивнула головою. — А потім частина автомобіля ляснула.

Шон і Вайті перезирнулися.

— Ляснула? — повторив Вайті.

Місіс Прайор кивнула своєю маленькою синьою головою.

— Коли мій Лео був живий, у нього тріснула вісь у нашому «плімуті». Тоді пролунав такий самий звук. Лясь! — Її очі зблиснули. — Лясь! — повторила вона. — Лясь!

— А потім ви почули, як хтось сказав «Привіт!»?

Вона кивнула головою.

— «Привіт» і «лясь»!

— Далі ви визирнули зі свого вікна й що побачили?

— Ой, ні, ні, — сказала місіс Прайор. — Я не визирнула з вікна, бо була вже тоді в нічному халаті. Я не маю звички виглядати з вікна в нічному халаті. Можуть побачити люди.

— Але ж п’ятнадцять хвилин тому ви…

— Добродію, п’ятнадцять хвилин тому я не була в своєму нічному халаті. Я щойно закінчила дивитися телевізор, чудовий фільм із Ґленном Фордом. Шкода, не запам’ятала його назву.

— Отже, ви вимкнули телевізор…

— І я побачила тих безпритульників на вулиці. Потім піднялася нагору й перевдяглась у свій нічний халат, а потім, добродію, я опустила штори.

— І почули, як чийсь голос сказав «Привіт!», — нагадав їй Вайті. — То був чоловічий голос чи жіночий?

— Мабуть, жіночий, — відказала місіс Прайор. — То був високий голос. Не такий, як ваші, — весело проказала вона. — У вас чудові чоловічі голоси. Ваші матері можуть вами пишатися.

— О, так, мем, — усміхнувся Вайті, — ви не повірите, як вони нами пишаються.

Коли поліціянти покинули дім, Шон сказав:

— Лясь!

Вайті всміхнувся:

— З якою втіхою вона це сказала, ти звернув увагу? Кров зашуміла в старій дівчині.

— Як гадаєш, що там було? Тріснула вісь чи пістолетний постріл?

— Пістолетний постріл, — відповів Вайті. — Слово «привіт» мене більше вражає.

— Схоже, Кейті знала того, хто стріляв, якщо сказала йому «Привіт!».

— Схоже. Але певності все одно немає.

Потому вони відвідали бари, але ні про що там не довідались, окрім дуже не точних списків тих, хто був там у відповідний час, та п’яних спогадів декого із завсідників — мовляв, може, й бачили дівчат, а може, й ні.

На той час, коли вони прийшли до «Мак-Ґіллзу», Вайті почав втрачати терпець.

— Двоє молодих дівчат — і вони справді молоді, принаймні нижчі від дорослого віку — стрибають на цей бар і танцюють на ньому, а ви запевняєте мене, що не помітили цього?

Бармен невпевнено кивнув, почувши запитання Вайті.

— А, оті дівчата. Окей, окей. Я, звичайно, їх пам’ятаю. По-моєму, вони добряче напилися, пане детектив, бо нам довелося виставити їх за двері.

— Називайте мене сержантом, — сказав Вайті. — Спочатку ви не могли пригадати, що вони тут були, але тепер ви пригадали, що виставили їх за двері. Можливо, ви пригадаєте, о котрій годині вони пішли? Чи тут у вас знову провал у пам’яті?

— Коли пішли? — перепитав бармен, молодик із такими великими біцепсами, що ті, либонь, перепиняли потік крові до його мозку.

— Ну, забралися геть, коли їх попросили звідси…

— Я не…

— Це було якраз перед тим, коли Кросбі розбив дзиґарі, — докинув чоловік, що сидів біля бару.

Шон глянув на того чоловіка — завсідник із «Геральд», із покладеною на барі між пляшкою «Бад» і віскі сигаретою, яка тліла на попільничці.

— Ви були тут?