Читати книгу - "Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс"

— Він дивний, — знизила плечима.

— Дякувати Богу.

Але питання, хто саме не витримає не вистигла озвучити. У цей час Микита виліз із машини.

— За що дякуєш?

— Що не приходиться тебе знову чекати. Усе, бувай! — він махнув рукою й, не оглядаючись, перебіг дорогу на інший бік.

Микита похитав головою, дивлячись у слід брату. Коли його очі найшли мене, по тілу пройшовся струм. Настільки інтенсивний, що волосся стало дибом.

— Сідай, — сказав сталевим голосом.

Судомно ковтнувши, я сіла в салон.

Якийсь час їхали мовчки. Відчувши його погляд, я почала перебирати край пальта.

— Сподобався?

— Що?

— Обручку зняла. Не хотіла, аби однокурсники побачили? — різко сказав він, глянувши знову на дорогу. Повітря наповнилося присмаком сталі.

— Не тільки.

— Що тоді?

Я мовчала. Стало ніяково від того, що крутилося в голові.

— Що? Скажи? — наполіг.

— Вона завелика.

Спантеличено глянувши на мене, він опустив очі на мої руки. Я одягнула обручку на палець і вона помітно звисала. Він у мить нахмурився, і декілька метрів ми несподівано повернули назад.

Широкими очима, глянувши, на Микиту, я не наважилася ще щось сказати. Він здавався злим. Через мене. Потрібно було й далі мовчати. Нічого б не сталося, якби потерпіла.

Через десять хвилин ми зупинилися на паркінгу торгового центру. Микита вийшов першим і відчинив мені двері. Схиливши голову, мовчки дозволила себе вести, куди він хоче. Піднімавшись на ескалаторі, я оглядалася по сторонах. Коли ми оминули декілька магазинів, мої очі ледве не випали. Микита завів мене в ювелірну крамницю.

Підійшовши до прилавка, він глянув на мене.

— Обирай.