Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

Кірину онучку винесли з родильного, щоб показати батькові й бабусі. Дівчинка тільки секунду подивилася на них і голосно заревіла.

– Оце так голос! – в унісон сказали Кіра й медсестра, і дівчинку понесли у дитяче.

Сергій пішов, а Кіра дочекалася, поки Карину повезуть з родильного у реанімацію. Карина була дуже бліда, але вже почала приходити до тями і впізнала матір:

– Привіт, мам… – вона спробувала підняти руку, але в неї нічого не вийшло, – як мала? ти її бачила? 

– Так доню, бачила… Вона чудова!

– А на кого…– вона не закінчила фразу. Натомість заплющила очі, піджала губи й закинула голову підборіддям до стелі. Санітарка поштовхала ноші далі – до реанімації. 

«Боже мій! Дівчинка моя, яка різниця «на кого»? Головне, що вона ТВОЯ! Розумієш? На кого б дитина не була схожа, гарна, не гарна – але вона твоя, твоя на все життя. І яка ж ти в мене ще нерозумна, якщо тебе хвилюють такі нікчемні речі…» По щоці у Кіри скотилася сльоза. «Цікаво, скільки треба прожити, щоб не звертати уваги на нікчемні речі?» – подумала вона і пошкандибала на вихід. Її шов від кесаревого нестерпно нив, мабуть збирався дощ. Водій «ескалейда», який чекав її біля входу, побачивши Кіру відразу вистрибнув з машини і допоміг їй залізти всередину.

– Додому, будь ласка…– прошепотіла вона і відкинулася в кріслі.

У неділю Кіра знову приїхала до лікарні. Карина вже була у окремій палаті, і почувалася добре. Молоко в неї з’явилося одразу, і малу регулярно приносили на годування. Кірі повезло застати Карину якраз тоді, коли вона годувала.

– Привіт мої хороші! – Кіра радісно розкинула руки для обіймів, підійшла, і обережно притулила до себе дочку з малятком. 

– Ім’я у нас вже є? – поцікавилася Кіра, відступаючи на півкроку, і з ніжністю дивлячись на дочку та онуку. 

– Так, мам. Ми вирішили назвати її Дарина. Дарина Сергіївна. Як тобі?

– Звучить солідно. Буде директором нашої компанії! 

Кіра розсміялася і сіла на стілець поруч з ліжком. Але Карина, замість того щоб посміхнутися, навпаки, одразу наїжачилася і похмуро подивилася на матір:

– Навіщо одразу записувати дитину в логісти? А може я хочу, щоб вона стала художницею? Або вона сама захоче стати, наприклад, співачкою, чи балериною? Чому всі завжди хочуть вирішувати за своїх дітей ким їм бути? Ти розумієш, що таким чином з’являються нещасні люди?

– Нещасні люди, це ті, які самі не знають чого хочуть. І в певному віці усі ми такими є. Діти, принаймні більшість з них, хочуть одного – розваг. Але розваги не можуть тривати вічно…

– Є розваги, під час яких діти навчаються, і навіть більше того – обирають свою майбутню професію. Ти хіба про таке не чула?

– Та чула, чула… вибач, доню, що я наступила на твій улюблений мозоль.– Кіра невимушено розсміялася.

– То це ти спеціально мене тою логістикою підчепила? – Карині раптом теж стало смішно.– Ну й маніпуляторка ж ти у мене!

– А як же ж без цього.

– Ну, можна було б хоч сьогодні без цього. Принаймні без логістики. Он, на тебе твій зять працює – вже є кому справу передати, якщо втомишся раптом.   

– Та мені й без твого Сергія буде кому кермо передати, якщо втомлюся.

– Віктору Івановичу? – Карина нашорошилася: мати їй казала, що вийшла за нього заміж, і Карина дуже тому зраділа, але тепер їй несподівано відкрилася зворотна сторона цієї медалі. А раптом Віктор Іванович одружився, щоб захапати материн бізнес? Але ж тепер і Сергій і вона, Карина, разом із дитиною, залежать від цього бізнесу, принаймні, поки Карина не повернеться до свого архітектурного бюро…– А він не застарий, щоб очолити твою… вірніше, нашу компанію?

Кіра знову розсміялася. 

– А от і не вгадала! По-перше – Віктор Іванович усього на чотири роки старший за мене, а по-друге – у мене є спадкоємець, якій зможе очолити нашу компанію років, скажімо, через двадцять.

– Спадкоємець? – Карина витріщилася на матір, сподіваючись розгледіти, чи та жартує, чи то в неї потік дах від липневої спеки. Але Кіра виглядала цілком серйозною і абсолютно здоровою.

– Так, доню, спадкоємець. У нас з Віктором Івановичем два тижні тому народився син. Ми його назвали Богданом. Отже, можеш нас привітати.

– Вітаю, мам… Але ти здається перегрілася. Може покликати лікаря, він тобі укольчик зробить. Ти поспиш тут на диванчику і все пройде. Га?

Карина відчула напад страху за себе й за дитину. А раптом матір дійсно з’їхала з глузду і зараз кинеться на них?

– Не треба мені укольчика. Я в порядку. Не віриш – можу фотки показати. І Кіра повільно простягнула доньці телефон. Та обережно, не зводячи очей з Кіри взяла його, і, з першу одним оком, а потім і з щирою цікавістю стала гортати знімки: мати з малюком в роддомі, мама з малюком і генералом на порозі роддому, на прогулянці, біля дитячого ліжечка… Карина поклала телефон на подушку:

– То ви… вірніше, ти… Ти весь час приховувала від мене свою вагітність?!

– Так. 

– Але навіщо? Навіщо ти це робила?

У Кіри на язиці вже крутилися слова виправдання й вибачення, але раптом вона згадала, що їй сказав генерал – ніяких виправдань. Тому Кіра видихнула, і абсолютно спокійно промовила:

– Послухай, доню, я хочу, щоб ти зрозуміла одну річ: я  – доросла, самостійна людина, така само як і ти, і я не маю перед тобою ні в чому виправдовуватись. Скажу хіба що таке: якби не твоя несподівана вагітність, що настала разом із моєю, я б тобі обов’язково розповіла. Але я хотіла, щоб ти відчувала себе ексклюзивною, єдиною вагітною в нашій, скажімо прямо, невеликий родині. 

– Тобі вдалося, мам, дякую…

– Я дуже рада…– але Кіра не встигла закінчити, бо Карина перебила її:

– Тобі вдалося, змусити мене відчути себе ексклюзивною дурою! От що тобі вдалося!

– Карина, ти зараз поводишся, як маленька егоїстична дівчинка.

Кіра строго подивилася на доньку – очі Карини світилися злістю, нижня губа тремтіла. Добре, що якраз в цей момент зайшла нянечка – забрати Даринку до дитячої.