Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

— Пан цікавиться високоповажним Аароном чи аптекарем Левінсоном? А може, доктором Крауткопфом? То про останнього не варто. Здається, його недаремно так прозвали… — син сходу не подав вигляду, що здивований моїм запитанням.

А ось я на хвилинку остовпів. Не від надміру єврейських імен та прізвищ. Це якраз у порядку речей. Не дарма у народі досі живе приказка: «Вася, Петя — арбайтен. Мойша — шрайбен». І серед світил медицини Зільберштейнів на порядок більше, ніж Чепуренко чи Гарбузюків разом узятих. А тому, що жоден із перелічених не міг стати братом Себастьяном. Іудей-вихрест явище не найрідкісніше, особливо коли ґешефту на користь, але справа не у вірі і навіть не в грошах. Я ж бачив «німого» лікаря, і він точно не був жидом.

— А інших лікарів у Янополі не знаєш?

Абу Алі ібн Абдуллах мотнув головою.

— Ні, ваша милість. Це маленьке місто. І не дуже багате... Там і трьом медикусам робити нічого. Тож інших лікарів у Янополі немає. Щонайменше з того часу, як я оселився в замку Розіттен. Тобто вже скоро років шість буде.

— Ваша милість! — до нас підбіг захеканий ландскнехт. — Перепрошую, але вас капітан кличе. Сказав: «Важливо та терміново!»

«Он як? Не йде, а до себе кличе? Мабуть, щось не так пішло із бранденбурзькими лицарями»

— Веди, — кивнув найманцеві і кинув через плече лікареві. — Алі, сподіваюся, що до мого повернення фон Рітц прийде до тями…

Взагалі-то проводжатого я взяв скоріше для статусу. Не треба мати університетську освіту, щоб зрозуміти яка із веж замку західна. Тим більше, в досвітній час, коли починають блякнути і ховатися зірки на східній частині неба. Але всі ті, хто продовжував спостерігати за тим, що відбувається із затишних місць, ні на секунду не повинен сумніватися в моєму високому становищі. Здатись благородному та високородному супротивникові не так досадно, як скласти зброю перед підлим розбійником.

Біля дверей, що вели до вежі, стояло ще кілька наших воїнів, котрі ховалися за невисокою барикадою, спорудженою поспіхом з якихось бочок і дощок, і націливши на бійниці зведені арбалети.

— Чого тут у вас? Де капітан?

— Пригніть голову, ваша милість. Або хоч би щит візьміть… — простягнув мені свій хтось із найманців.

Я не відмовлявся. Сховатись за парою бочок, якщо зверху стріляти почнуть, за мого росту все одно не вийде. А шолом одягти я забув. Можна, звичайно, ведмежу голову замість каптура накинути. Але перед розмовою з бранденбурзькими лицарями це не найкраща ідея. У мене і без додаткового маскування для їх сприйняття, вигляд не найкращий. Тож обійдемося без додаткових спецефектів.

— Розповідайте?

— Так нічого розповідати, ваша милість… — знизав плечима найманець, нервово смикаючи вусом. — Лиса ці всередину впустили і одразу двері замкнули. Потім, скільки ми не стукали, не відгукувалися. Пригрозили тільки, що стріляти почнуть, якщо не вгамуємося. А зараз капітан показався в бійниці і крикнув, щоб вас покликали... Якщо накажете, ми їх миттю викуримо, он скільки сіна біля стайні. Тільки капітан загине... Приб'ють.

— Я тобі викурю! — і для зрозумілості сунув під ніс вусачу кулак. А потім закричав: — Лис, чортів сину! Покажися чи відізвися! Живий? Чого кликав? — і додав для особливо нетямущих чи надто хитрих. — Гей ви! Якщо я не побачу свого капітана за хвилину, велю підпалити вежу! А хто вціліє, повішу на стіні за ноги!

Ясний пень, що в бійницю Фрідріх не просунув би голови при всьому старанні, тож довелося трохи почекати. Але ось двері заскрипіли і прочинилися. Достатньо, щоб крізь неї можна було протиснутися. Точніше, продемонструвати в щілину рудобороду фізіономію мого офіцера.

— Дитинство згадав, Лисе? У хованки граєшся?

Фрідріх нічого не відповів, а місце отвору над його головою зайняло незнайоме мені обличчя. Таке ж бородате, тільки вже не руде, а скоріше пшеничного відтінку. А капітан не з тих, кого простіше перестрибнути, ніж обійти. Коли я був «людиною», то дивився йому в очі не нахиляючись.

— Як бачиш, ваш капітан живий... поки, — прогудів здоровань хрипким басом.

— Бачу… — передсвітанкова темрява, що все ще трималася між стінами, не давала як слід розглянути мене. А місце поєдинку з фогтом звідси не було видно. Тож, швидше за все, гості хрестоносців досі не знали з ким мають справу. Окрім того, що почули від Лиса. — І що далі?..

— Лицареві не личить домовлятися з найманцем. Я говоритиму тільки з вашим паном. Де маркграф фон Айзенштайн?

«Ех, ось би мені знову стати людиною. Хоч на пару годин, якщо довше ніяк не можна... Безперечно, у велетня більше шансів у бійці, а ось для переговорів та іншої дипломатії — не годиться. Але, як кажуть, за не браком гербової…»

Під кольчугою засвербіло так вимогливо, що я не втримався і зашкріб лапою по грудях. Із задоволенням відчуваючи, як свербіння змінилося легким поколюванням. — Він перед тобою, Безіменний лицар. Чи ти не соромишся свого імені і готовий його назвати?

Десь я читав у Конан Дойля, здається, що руді люди дуже запальні. І образившись, миттєво втрачають всякий здоровий глузд. Особливо ірландці. А у заселенні земель Бранденбургу, якщо не помиляюся, заслугу островитян важко переоцінити. Незважаючи на чернечий чин.