Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"

Хто зна, що потягнуло дівчину до тієї злощасної сумки, яку ще двома днями раніше інспектувала Лада на наявність в ній таблеток, якими з нею люб’язно поділився Віктор.

Яким дивом вона не помітила той телефон? Як сама Зоя його могла не помітити?

Але дівчина чітко пам’ятала, як Віктор казав, що зв'яжеться з нею. Тримаючи телефон в тремтячих руках, дівчина не знала куди себе діти. Бо, як тільки його увімкнула, на екрані з’явилось сповіщення про одне непрочитане повідомлення.

Незнайомий номер.

“Ну що, пташко. Надіюсь твоя ніч пройшла вдало. Прийшов час віддавати борги. Пам’ятаєш те, що ти мені обіцяла? Так от, я чекаю від тебе жовту флешкарту. Сейф в кабінеті Андрія, під столом. Пароль 569455”

Проклятий Віктор з його помстами. Зої пощастило, що поруч з нею нікого не було. Після вчорашньої істерики її намагались не турбувати. Таким був наказ Андрія. Сам чоловік зрання, поспішав розмовляючи з Арнольдом стосовно робочих питань, наскільки це правильно зрозуміла Зоя.

Вона проклинаючи брата Андрія тихесенько прошмигнула в коридор, молячись всім богам світу, аби тільки її не спіймали. Андрій Ладу відправив з будинку ще вранці.

Жінка не пручалась, лише стривожено глянула на Зою, немов перевіряла чи все з нею в порядку. Сідаючи в автомобіль вона продовжувала спостерігати за дівчину через лобове скло. Зої було ніяково. Стійке відчуття, ніби вона вигнала Ладу не покидало дівчину, але так буде краще для них обох.

Поки.

Зоя навпочіпки крокувала до заповітної кімнати. Два голоси говорили їй абсолютно різні речі. Один говорив, що варто було дотримуватися угоди з Віктором, а інший волав просто цього не робити. Другий голос чіткіше звучав в її голові, до нього вона й дослуховувалась. Все-таки Віктор першим порушив їхню домовленість.

Він дав їй не те, що обіцяв, вона два дні провела в агонії втрачаючи зв’язок з реальністю. Тому й вона може сміливо порушити свою обіцянку. Вона лише гляне що знаходиться в тому сейфі, вона лише перевірить.

Дівчина вирішила прийняти остаточне рішення стосовно того, як їй діяти далі тільки після того, як на власні очі побачить, що ж такого приховує Андрій, і що ж такого хоче забрати в нього Віктор.

Вона пам’ятала про флешку, яку повинна була забрати, однак й сама була не проти глянути, що ж там було. Ще б десь комп’ютер знайти.

Налякана, але рішуче налаштована дівчина стояла перед дверима кабінету Андрія. Її руки тремтіли, коли вона вирішила взяти на себе ризик і спробувати відкрити двері. Вони були не зачинені, та й дивно було б, якби було навпаки. Андрій довіряв своїм працівникам. А те, що було під грифом секретно - було запароленим.

В приміщенні царював порядок, видно було одразу, що чоловік педантичний. Всі папери акуратно лежали на столі. Комп’ютер вимкнений. Навіть пилюки не було.

Одинока фотографія на столі привернула увагу дівчини. На ній була зображена молода пара. Це було весільне фото. Андрій на ній закоханими очима дивився на Ладу, в той час, як жінка потухлим поглядом позувала.

Скільки років вони разом? Чому досі продовжували триматись один за одного?

Зоя підняла рамку, розглядаючи фото. Їй теж хотілось колись мати таку. Не зараз, потім. Поклавши річ на місце вона зігнулась під стіл, так, щоб її й видно не було. На щастя, передню частину його, закривала дошка, тому це не мало бути проблемою.

Сейф, як і повідомив Віктор був під столом. Дівчина тремтливими руками набрала вже відому їй комбінацію, але дверцята не відкрились.

Невже він змінив пароль? Це не було б дивним.

Зоя, впевнившись, що набрала вірну комбінацію спробувала знову. Цього разу, вона почула, як клацнули дверцята, сигналізуючи про те, що сейф відкрито.

Крім паперів, які вона швидко переглянула, поки Зоя не бачила. То були якісь звіти, графіки, в яких вона нічого не розуміла.

Потрібну їй флешку вона знайшла майже в самому кінці сейфа, вона була якраз серед купи ключів, пропусків та посвідчень, які знаходились всередині. Всі вони були, на ім'я Дмитра Вишневого. Чи правильну річ вона взяла, дівчина не знала.

Вона піднялась на ноги, закриваючи сейф, а потім зручно всілась в господарське крісло. Їй потрібно було глянути, що ж такого було на тій флешці. І чому Віктор так відчайдушно хоче її отримати.

Андрієвий ноутбук стояв собі на столі вільно. Піднявши кришку дівчині одразу засвітився екран з проханням ввести пароль.

Незадоволена Зоя, глянула на екран телефону, де досі виднілось повідомлення з цифрами. Що ж, вона сподівалась, що її раптова здогадка була вірною.

— П’ять - шість - дев’ять - чотири - п’ять - п’ять, — пошепки диктувала собі дівчина пароль, який їй дав Віктор, в надії, що це таки спрацює.

І, о диво, пароль підійшов. Швидко втиснувши флешку в потрібний отвір, Зоя чекала поки вона завантажиться.

На флешці було декілька тек з файлами. В одних були виключно звіти. Всюди якість імена, номера і купа цифр. В інших фото: чоловіки, жінки, діти, але всі вони були сіроокі.

Зоя дивилась на фотографії й не розуміла, чому вони були на цій флешці. І ким, взагалі були ці всі люди. Доки вона не наткнулась на фотографію своєї сусідки, яка зникла декілька років тому, Мар’яни.