Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

В погляді коханої дівчини бачив яскраво виражені, біль, образу, страх та відчай. Так хотів її пригорнути до себе, тільки зробив крок, як вона повернувшись, подалася до няньки. Про щось просила Інгу. Нестор підійшов з малюком ближче. Няня простягнула руки, неохоче віддав їй сина, та вмить взявши Злату за руку йшов поруч, навіть не дивлячись на неї. Краєм ока бачив, як вона великими, красивими очиськами, збентежено дивилася на нього. Трепет розлетівся тілом. Чоловік зігрівав її прохолодну руку у свої гарячій долоні, і божеволів від того, що вона поруч.

За столом посадив дівчину поруч зі собою. Піклувався про неї, накладав їжу в тарілку, хоча вона тихо та збентежено відмовлялася. За столом відчувалася напружена атмосфера, яку постійно нейтралізувала Галина, переводячи все на жарти. Нестор з вдячністю глянув на неї, а вона посміхнувшись підморгнула йому.

Знову глянув на Злату, вона їла без апетиту, і схоже через силу. В самого апетиту не було, ще й біль у спині добряче дошкуляв. Потрібно негайно зробити укол, аби потім пів ночі не мучитися.

Раптом у вітальні залементував Власій. Злата не доївши, зірвалася на рівні ноги. Перепросила на ходу, й кинулася до сина. Нестор теж піднявся, стурбовано дивився їй у слід.

— Вибачте! — Кинув та подався за нею.

Вже дійшов до виходу з гостинної, як за спиною почув.

— Несторе! — Покликав Стоцький.

Зупинившись, Романов оглянувся.

— Я хочу поговорити. Я зачекаю на тебе.

Нестор лише погоджуючись кивнув головою, хоча волів би цю розмову відкласти на завтра.

Вийшов у вітальню, Злата тримала сина на руках. Він все ще схлипував, притулившись до плеча дівчини.

— Чому Власій плаче? — Напружено запитав, зупинившись поруч.

— Він, втомився. Вже пора спати. — Тихо прошепотіла дівчина, пестила сина по спині, який тер оченята, сонно кліпаючи.

— Злато Андріївно, вже й справді пора вкладати Власія. — Зауважила няня. — Ідіть довечеряйте, я вкладу його.

— Ні, Інго, дякую! Відпочивайте, я сама вкладу сина.

— Злато, дозволь я візьму сина. — З трепетом попросив чоловік.

Дівчина оглянулася на нього. Знову великі очі дивилися на нього. Серце тріпотіло, від цього погляду.

— Нестора, Власій тільки заспокоївся. Зараз знову плакатиме.

Чоловік все ж поманив сина руками. Малюк при сльозах на очах посміхнувся. Поманив знову, малюк потягнувся до нього. Обережно забрав його з рук Злати. Власій заглядав в його очі. Посміхнувся йому, притуливши до себе.

— Злато, іди справді повечеряй. — Лагідно попросив.

— Я вже повечеряла.

Чоловік з малим подався на другий поверх, Злата йшла поруч. Піднялись разом. Нестор взяв її за руку. Здивувався, вона не намагалася вирватися.

Увійшли в спальню. Малюк майже дрімав. Злата забравши сина заколисала його дуже швидко, й переклала обережно в ліжко. Нестор зупинився поруч, і як тільки вона вирівнялася, пригорнув її до себе.

— Я вдячний тобі, що при усім ти знайшла сили та виносила, і народила мені сина.

Злата хотіла звільнитися з обіймів Романова, та він не дозволив їй цього, легенько стиснувши в обіймах. Від доторку до неї, відчував як кров у венах буквально кипить.

— Я це зробила для себе. Власій — це єдине за ради чого я живу. — В голосі добре чулася образа.

Нестор обережно повернув її до себе, пильно заглядаючи в очі. В них бачив біль. Знав скільки болю, їй довелося перенести.

— Пробач! — Здавлено прошепотів, притиснувши її до себе.

Злата звільнилася з його обіймів, й навіть не дивлячись на нього попросила.

— Я надто втомилася. Я в душ, а ти залишся з Власієм на кілька хвилин, аби він не прокинувся.

Повернувшись дівчина подалася до шафи. Взявши піжаму рушила в душ. Нестор не займав, її вирішив зачекати.

Злата повернулася швидко, одягнена у флісову піжаму, присіла на ліжко.

— Як ти почуваєшся? — Присів поруч. Притулив її до себе, страшенно хвилювався за неї.

— Добре, тільки спати хочеться. — Тихо промовила притулившись до нього, відразу закривши повіки.

— Лягай, — тихо попросив Нестор.

Допоміг їй лягти в ліжко, і вкривши прошепотів.

— Мені потрібно до Галини. Ти відпочивай. Я попрошу Інгу, наглядати за малим.

— Угу. — Лиш тихо прошепотіла дівчина.

Дивувався вона вже дрімала. Справді попросив няньку наглядати за сином, та спустився у вітальню, де на нього вже чекав Стоцький.

Пройшли в кабінет, практично мовчки. Колишній міністр оборони влаштував Романову справжній допит. Довелося розповісти ледь не все.

Через добрих дві години розмова вичерпала себе. Нестор піднявся, біль у спині ставав нестерпним. Глянувши на Стоцького попросив.

— Андрію Володимировичу, я хотів би, аби наша розмова залишилася між нами. — Видихнув. — Ми зі Златою, ще не встигли порозмовляти. Вона ще надто слабка, тому хочу аби вона про все дізналася з перших вуст.

— Я тебе почув, Несторе. — Стоцький теж піднявшись видихнув, й опустивши очі кинув. — Бережи мою дівчинку, і вибач мені мою різкість та брутальність. Ще рік тому, я був сліпим та мов бовдур настирливим. — Андрій набрав повні легені повітря, й видихнувши кинув. — Добре що прозрів... Пізно правда! Та все ж...

— Все добре, Андрію Володимировичу.

Стоцький вимушено посміхнувся, та напружено додав.

— Дякую, синку. Іди відпочивай, та бережи себе, мою дівчинку та онука.