Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

Я вже була поруч батькового кабінету, коли потилицею відчула погляд Сергія. Навіть  бачити його не хочу, а привітатись і на думці не маю. Підійшла до шафи, в кишеню телефон кинула, та лиш почала пальто на себе насувати, як хтось потягнув його з моїх рук.

– Даша, куди ти так поспішаєш? Приділи мені хвилинку уваги.

За мною стояв Сергій.

– Ні, - нічого не відчула крім огиди.

– Давно тебе не бачив.

– Я теж, та не шкодую з цього приводу.

– Дара, приділи мені хвилинку уваги, будь ласка, - він наполегливо тягнув моє пальто до себе.

– Жодної більше тобі не подарую, - а хай ним вдавиться, піду так.

Обходити його почала, він мене зупиняти став і торкнувся пальця, якого  нещодавно прибила. Я від того аж присіла і пискнула – ще болів.

– Боже, не починай драму в людному місці! Я просто поговорити хочу.

В його погляді не було нічого крім подиву, я оглянула кімнату – двері були досі прочинені.

– Рівно хвилина. Чого тобі?

– Давно хотів тобі сказати, що мені шкода як ми розбіглися.

– Ми не розбіглися, це я від тебе тікала.

– Ти мене скрізь заблочила, шансу навіть на розмову не дала. Так, я тоді трохи не стримався, пробач.

– Трохи?! – вигукнула я, згадала де ми і зашипіла. – Ти хоч собі не бреши, чим та наша «розмова» могла закінчитися. Пробачень хочеш? Хріна тобі лисого! Я пішла від тебе, саме тому, що бачила як ти на мене дивишся. Може і набагато довше ніж треба доходило, та зрештою зрозуміла, що годі з мене. Та навіть мовчки взяла вину не себе, все думала, хай краще мої повірять, нібі я просто так збрикнула, ніж ідіоткою була і терпіла тебе бозна скільки і навіщо. Заяву на тебе не подала, батькам та брату і словом про наш феєричний фінал не обмовилась. Чого не вистачало? Живи і радій! Та як такий настирливий - можу і на весь світ ославити. Як батько дізнається – довіку не спекаєшся шепотіння за спиною, перед тобою одразу стільки дверей зачиниться – від гуркоту оглухнеш! Ніколи більше до мене не наближайся, ніколи!

На моє плече лягла рука батька – навіть не помітила коли він увійшов.

– Манюня, заспокойся, Сергій вже уходить, йому поспішати  треба, - і це було не питання.

Сергій покліпав очима, і простягнув батьку руку та так не отримавши прощального рукостискання, пішов на вихід. Тато зачинив за ним двері, повернувся до мене і обійняв.

– Даруся, чому ті нічого мені не сказала?

– Багато чув?

– Не все.

– А про решту і не питай та нічого не вигадуй.

Легко казати «не вигадуй». Я бачила, що він вже це зробив. Ми сиділи з ним і розмовляли, довго мабуть, та я намагалась не сказавши йому всього, пояснити сенс тих слів, що він чув. Я розповідала, як ми віддалялись одне від одного, як заскочила його з іншою. Фінал моєї розповіді був кращим за реальний: посварились, він мене штовхнув  і все. Сподіваюсь, повірив.

– Доню, я ж йому сьогодні руку тиснув, а мав би зламати, що на тебе підняв.

– Ну, то більше не потискатимеш.

– Пробач мені, Даруся, за все.

– За що? Тату, ти мене в рабство йому не продавав, не треба його гріхів собі записувати.

– Вірно ти сказала – буде йому «протекція».

– О, ні, не треба того! Хай живе як живеться, не варто об нього бруднитися. Нових рекомендацій від тебе, вочевидь, більше не дочекається і годі – цього достатньо. Він в минулому, а з минулим нема сенсу битися. Не роби нічого, тату, так для мене краще, пообіцяй мені, будь ласка!

За дверима кабінету все голосніше галасували і це вже не було схоже на святковий гомін. Батько підійшов до дверей і прочинив їх.

– А це що за вистава?

Кімнатою, серед батькових гостей, рішуче розсікаючи натовп ішов Вадим. На ньому були лиш  джинси і напіврозхристана сорочка. Не скидаючи швидкості і не відводячи від мене очей, він підійшов впритул та долонями охопив моє обличчя:

– Дара, ти як? Все добре?

Його ніжний голос дисонував з дикунським виглядом і пекельним гнівом у очах.

– Чого не відповідала? Ти знаєш, що я собі надумав, поки летів сюди?!

– Ой, пробач, я не чула,  – мій телефон на режимі вібрації досі був в кармані пальто, яке лежало десь там в кабінеті, куди його поклав Сергій.  – Все нормально, святкуємо. А як ти тут опинився?!

– Ти не одразу виклик скинула і я почув ім’я того вишкребка. Миттєво зрозумів, чого ти раптово схотіла звідси піти. Він тут?

Ми були в кімнаті самі, батько тихо вийшов зачинивши за собою двері.

– Ні, вже пішов давно, - я водила пальцями його коротким волоссям, намагаючись заспокоїти. - Кажу ж  - все нормально.

–  Злякався, що сама тікатимеш. Довбане дежавю!

– Заспокойся, я була розумницею, - мовчу, що якби не пальто не завадило, то і побігла б.