Читати книгу - "На твоєму боці, Уляна Пас"

– Залишається, – ціджу. 

– Будуть новини – дай знати. Я теж хвилююсь за нашу Лізу, – просить брат.

– Обов'язково, – кажу, і саме в цей момент з кабінету виходить Азаров. Він виглядає схвильованим, і це погано. Невже щось пішло не так і Ліза таки постраждала?

– Поїхали! – кидає мені сухо і, не чекаючи, заходить у ліфт. Мені ж нічого не залишається, як йти за ним.

– Лізу знайшли? – питаю, щойно починаємо їхати вниз.

– Так, вона в лікарні, – цідить роздратовано.

– Що? Вона постраждала? – лякаюсь не на жарт. 

– Не знаю. Мені не вдалося з нею поговорити.

Як би Азаров не намагався приховувати свої істинні почуття, мені добре видно, що за доньку він хвилюється. Можливо, і сам до кінця не розуміє цього, але почуття не приховати. А ще мені здається, що він злий в першу чергу на себе, тому що відмовився пожертвувати контрактом заради доньки. 

Всю дорогу до лікарні ми обоє мовчимо. І якщо Азаров мовчки дивиться перед собою, то я ніяк не можу заспокоїтись. Мені здається, що їдемо ми надто повільно. Ну невже не можна швидше? 

Та коли дивлюсь на спідометр, бачу, що там більше сотні, і розумію: водій і так добряче перевищує швидкість. 

Коли автомобіль все-таки зупиняється біля входу, я першим вистрибую на вулицю. Поспішаю всередину і різко завмираю, коли бачу посеред коридору Лізу. Цілу і… практично не ушкоджену.