Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Я дивлюся на всі боки, обводжу поглядом зарості, і дальню частину парку, де видніються люди. Помічаю гнилу лавку, вбиту в ґрунт неподалік.

— Мені тепер гроші з підлоги збирати. Ти принизив мене, знову. Мені потрібні ці гроші.

— Я зберу їх, — поводить він плечем і упевнено киває знизу вгору. — Ти мене більше принизила. Давай, я слухаю.

— Не можна... не можна було нормально все зробити?

Заводжу волосся за вухо, і протяжно видихаю. Синець на вилиці розривається болем.

Кулак змінює положення, переносячи вагу на іншу ногу. Я знову оглядаю купюри на землі. Чомусь не можу виринути зі спостереження за легким вітерцем, що ворушить папірці.

Несподівано він м'яко бере мене за руку і ніби має намір наблизитися. Але залишається на місці скелею. Його кадик смикається, і моє обличчя він оглядає яструбом. На синець явно намагається не потрапляти поглядом.

— Ти не нервуй. Я не люблю, коли мене за дурня тримають. Ти зараз усе розповіси, і нормально все буде.

— Що буде? — ледве чутно запитую.

— Усе, — люто відсікає він. — Усе.

Я підбираю кілька купюр, знову зітхаючи, і відкладаю їх у сумочку.

— У мене зараз плани, і вони важливі. Потім поговоримо. Я зараз піду, тому що — як я тобі сказала, у мене є плани.

Він тепер у мене із долонь і картонку вириває, мабуть, від безвиході. На грубому обличчі під шкірою ніби хвилі прокочуються.

Читає картонку з даними щодо продажу, і гострий погляд на мене підкидає. У похмурих очах панічна тінь прослизає.

Наганяє мене, коли я вже на підході до протилежного виходу з парку. У мене є мета: дійти до аптеки, купити мазь і, напевно, знеболювальне. Пан Мене-Обманули може почекати кілька годин.

Я втомилася сьогодні, а день тільки почався.

Одне тішить, Загродський напевно вже поїхав.

— Навіщо каблучку продала? Ще й скупнику.

— А ти як думаєш? Ну, є варіанти?

Не дивлюся на Кулака, і відчуваю, як він скаженіє від ігнору.

Згорблений Сергій Степанович у солом'яному капелюсі махає нам із протилежного тротуару вулиці.

— Навіщо гроші потрібні? На ремонт чи що?

Сміюся, і все-таки кидаю на нього погляд. Пан Мене-Обманули має паршивий вигляд. У мене настрій нижче земної кори провалюється. Не хочу сварок. Не хочу, щоб він доводив і себе.

У нього губи побіліли.

— Вася, ти хоч знаєш, скільки на ремонт потрібно? Мені знадобилися гроші для звичайних речей.

— А каблучка?

— Ще раз, — закипаю, — я продала каблучку і ланцюжок, тому що мені потрібні гроші. На готель, на телефон та інше. Ти задоволений тепер? Детектив теж мені.

Він мовчки йде поруч зі мною до аптеки. Деякі перехожі дивляться на мене приголомшено й похмуро, і я не одразу згадую, що в мене на обличчі жесть.

Дякувати Богові, черги немає. Чесно кажучи, я на межі.

Швидко купую мазь і знеболювальне, на останнє не скуплюся.

Моя новоспечена Тінь за спиною невідривно стежить за кожним рухом. Так собаки ходять за тобою, якщо знають, що їжу можеш підкинути.

Він вирішує, що одразу вийдемо з аптеки і двері мені відчиняє, але я підходжу до столика з рекламою і тонометром.

Шукаю дзеркальце, розкручую тюбик, наношу прямо брудними руками. Він потім вихоплює в мене мазь, щоб закрити. Поки я п'ю таблетку.

— Зараз підемо, — кажу йому.

Хочу короткочасно перепочити. Кулак виходить на вулицю почекати, а може, він узагалі не повернеться ніколи.

Розглядаю себе в дзеркальце — це атас, звісно.

Залишаю аптеку в засмучених почуттях, не те слово. Відчуваю несподіваний прилив сил через відчай.

А може придумаю все-таки щось? Якось склею все, Васі поясню ситуацію. І не поїду з Василькова. Знайду затишне місце, де жити-кукувати. Загродський не буде мене шукати по всьому селищу. Він розтягувати любить, почекає поки знову не випаде нагода мене в кут загнати.

Кулаков, виявляється, машину підігнав до аптеки. Стирчить біля капота, курить.

— Сядь у тачку, будь ласка, Алісо.

Дивиться якось повз мене. Узагалі не знаю, що чекати далі. Він явно передбачав, що розкриє щось підступне в ситуації з грошима. Мовляв, промишляю чимось. Можливо, навіть ворогів його обслуговую. Ех, Кулаков.

— Дай затягнутися, — прошу його.

Притуляється до капота. Здивований, але все-таки простягає цигарку. Я затягуюся лише двічі, он саме воно.

Коли повертаю, він її викидає і мене до себе притягує. Ніби нарешті наважився.

Цілує переривчасто: зупиняється, дивиться і знову глибоко в рот проникає. Я невпевнено обіймаю його долонями за обличчя через деякий час.

Тоді Кулак охоплює рукою всю мою голову, і поцілунок переходить усі допустимі межі для перебування на вулиці. Але нас навряд чи хто побачить через його хватку.

Дихаємо одне в одного, сховані його руками від вулиці й неба, як у справжньому сховищі.

— Я не буду трахарем, ти зрозуміла? Я не хлопчина тобі для перепихону. Ти мене на повну ідіотом виставила.

— Нічого подібного, — обурююся, а він носом об мене треться. — Мені банер повісити треба було про все?

— Не сперечайся, ну ти. Ти образила мене, ось як ти любиш говорити. Невже не розумієш?

— Вася, — пихкаю я, — та в мене і в думках такого не було. Боже, я не хотіла тебе образити. Чим? Що я такого зробила?

— Дурепу не розігруй. Упертість твоя зухвала. Це людей у могили зводить, Алісо.

— Не кажи так, — шепочу.

— Що не говори так? Навіщо ти гроші шарпаку ще даєш? Якщо в самої не було.

— Досить називати його так! Я йому допоможу, ось побачиш.

— Ти собі допоможи спочатку. Ти вже допомогла, трясця, йому, коли впала й обличчя розбила. Він ще має відповідати за це.

Совість мучить, гострими зубцями пилки дряпає прямо по гортані. І синець на вилиці смикається.

Кулак помічає: явно щось не так, але розуміє все по-своєму.

— Не хочу сумне личко бачити і не буду. Давай, прийдемо після наради і ти все розповіси мені. Прямо ось усе.