Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

«Поміркуймо резонно, Санчо, — сказав Дон Кіхот. — От ти мені скажи: з якої речі мав бакаляр Самсон Карраско являтись мандрованим рицарем, озброєним до нападу й оборони, і ставати зі мною до бою? Чи я, може, йому ворог? Чи я дав йому коли який привід до гнівання? Чи я йому суперник, чи він теж войовницьким ремеслом бавиться і заздрить бойовій моїй славі?» Атож, великодушний кабальєро, атож: ти був і будеш йому ворогом, як є ворогом будь-який хоробрий і великодушний ідальґо будь-якому лукавому й обмеженому бакаляру; ти дав йому привід до гнівання, бо здобув завдяки своїм божевільним подвигам славу, якої він ніколи не зміг би здобути завдяки своїм позначеним здоровим глуздом студіям та своєму саламанкському бакалярству; і ти був йому суперником, і він тобі заздрив. І хоч він заявив і, мабуть, сам у це повірив, що виїхав у чисте поле з метою повернути тебе до здорового глузду, істина полягає в тому, що на такий крок його штовхнуло, хоч, може, він того й не усвідомлював, прагнення поєднати своє ім’я з твоїм і разом із тобою вийти на дорогу твоєї слави, як це йому і вдалося.

І чи, бува, не мріяв він також і про те, щоб слава про його подвиги та його божевілля дійшла й до слуху тієї андалуської дівчини Касільди, перед заґратованим віконцем якої він стовбичив безсонними ночами на одній із вулиць Саламанки і яку потім нагородив титулом Касільди Вандальської? Чи не мріяв він почути, з яким захватом говоритиме про нього та Касільда, яка вже прочитала першу частину твоєї історії? Усе могло бути.

Але ти його переміг, аби всім стало очевидно, що великодушне й некорисливе божевілля наділяє людину набагато більшою мужністю й силою, аніж боягузливий і лукавий здоровий глузд, а передусім для того, щоби добрий бакаляр із Саламанки зрозумів, що quod natura non dat, Salmantica non prestat[77], стародавню істину, що кидає виклик гордовитому девізу, викарбуваному на щиті старої школи: Omnium scientiarum princeps, Salmantica docet[78].

Розділи XVI і XVII

Про зустріч Дон Кіхота з розважливим шляхтичем Ламанчським і де показано, до якої найвищої вершини і крайньої межі дійшла й могла дійти Дон Кіхотова нечувана відвага в щасливо перебутій пригоді з левами

По щасливому закінченні пригоди з Рицарем Свічад Дон Кіхот зустрівся з розважливим та обачливим шляхтичем доном Дієґо де Мірандою і їхав у його товаристві, коли ж натрапили вони на фургон із левами. І тут із Дон Кіхотом відбулася дивовижна й цілком несподівана пригода, коли він промовив свою безсмертну фразу: «Левчуки мені? Мені левчуки! Та ще такої години? Богом святим божуся, побачать панове, що їх сюди шлють, чи такий я чоловік, щоб левів ізлякатись!» Дон Дієґо хотів переконати його, що ті леви не були йому ворогами, але Дон Кіхот відповів, що йому ліпше знати, чи настроєні проти нього ті вельможні леви, чи ні, й пригрозив смертю левареві, якщо той не відчинить клітку. Тоді левар попросив дозволити візникові спочатку розпрягти мулів і відвести їх у безпечне місце. «О маловіре! — відповів йому Дон Кіхот. — Ізлазь, розпрягай, роби, що хочеш, ти зараз побачиш, що то все дурна робота і марна праця!»

Дивовижний подвиг! Небачена й нечувана хоробрість Дон Кіхота, і хоробрість безпричинна, хоробрість без мотиву й без мети, хоробрість у її чистому вигляді, хоробрість бездоганна й некорислива! Чи не було так, що, поки Дон Кіхот показував у такий спосіб свою незрівнянну доблесть, захований у ньому бідолашний Алонсо Добрий, пригнічений щойно пережитим розчаруванням, коли йому так і не вдалося зустрітися зі своєю омріяною Альдонсою, прагнув померти в пазурях та в пащеці лева, тобто прийняти смерть, що не буде такою болісною й жорстокою, як повільна та невблаганна смерть, якою він помирав від свого нещасливого кохання?

Тож не допомогли ані прохання, ні вмовляння з наведенням переконливих аргументів, і Дон Кіхот «розважав собі в думці, як йому зручніше до бою стати — пішо чи кінно, і поклав усе ж таки битися пішо, бо коли б іще Росинант не схарапудився, леви побачивши. Тож скочив із коня, одкинув геть ратище, нахопив на руку щита і, добувши з піхов меча, з предивною одвагою і мужнім серцем повагом підійшов до фургона, щирою душею вручаючи себе Богові та володарці своїй Дульсінеї». Навіть хроніст, який розповідає нам цю невигадану історію, не може втриматися від сповнених захвату слів і виразів, якими він описує цю безприкладну мужність. «Отож побачив левар, що Дон Кіхот уже напоготові стоїть — нічого робити, треба лева-самця випускати, щоб у гнівливого та шаленистого рицаря в неласку не впасти. Настіж розчахнув він першу клітку, де, як уже сказано, лев був, здоровенний, страхолюдний та гидомирний. Звір першим ділом перевернувся у своїй в’язниці, тоді витяг лапи, потягнувся добре, роззявив пащу і позіхнув спроволока, далі висолопив язика мало не в дві п’яді завдовжки і випорошив собі очі та морду вилизав, потому вистромив головéнь із клітки і повів доокола очима, що жаром жахтіли. Те страховіття нагнало б холоду найшаленішій сміливості, та Дон Кіхот тільки дивився на нього пильно, чекаючи, поки звір із воза сплигне і на нього налізе; певен був, що посіче хижака на локшину», а тим часом бідолашний Алонсо Добрий, мабуть, плекав надію, що, опинившись у пазурях страшного звіра, нарешті перестане страждати його нещасне і змучене серце й розпадеться перед ним образ тієї Альдонси, за якою він зітхав впродовж дванадцяти років. «Проте благородний лев появив більше миролюбності, аніж зухвальства; не звертаючи уваги на всякі там хлоп’ячі бравади, оглянувся, як ми вже сказали, туди-сюди, а тоді завернувся і, показавши Дон Кіхотові огузок, ліг собі спокійнісінько в клітці, мов ніде нічого».

О, клятущий Сіде Ахмете Бен-Енхелі, чи хто там описав цей подвиг, як же боягузливо й по-дурному ти його зрозумів! Хіба не маємо ми всі підстави думати, що, коли ти розповідав про нього, тобі нашіптував щось на вухо заздрісний бакаляр Самсон Карраско? Ні, ні, все було зовсім не так, бо насправді лев злякався або йому стало соромно й боязко виходити на бій проти такого незламного у своїй хоробрості кабальєро, адже Бог дозволив, аби звірі ліпше, аніж люди, відчували присутність неподоланної могутності віри. А могло бути й так, що лев, мріючи про левицю,