Читати книгу - "Як зупинити час"

із привітною зацікавленою посмішкою, вугільно-чорне пальто (попри теплу погоду). Його звали Тобіас Фюрно[127], і з ним мені ще випаде нагода познайомитися дуже близько. Вони зупинилися посеред натовпу між кошиками зі свіжою рибою, луска якої сяяла у променях червневого сонця.

— Нащо нам тебе брати на борт?

— Шановні панове, я маю чудові навички, які можуть стати у пригоді всюди.

— Наприклад? — спитав Фюрно.

Я витяг із сумки чорний дерев’яний галубе[128] на три отвори та почав награвати «Біскайську затоку», народну мелодію.

— Граєш добре, — мовив Фюрно, намагаючись приховати усмішку.

— А ще граю на мандоліні, — я не став говорити про лютню з очевидних причин. Тоді б це прозвучало як сьогодні «я вмію користуватися факсом» — тобто вже неактуально.

Тим не менш, на містера Фюрно це справило враження.

— Гм, — буркнув містер Волліс та з ваганням глянув на свого товариша: — Ми ж наче не концерт влаштовуємо, містере Фюрно?

Той різко вдихнув вологе морське повітря:

— Пробачте моє нахабство, та я вважаю, що музичні таланти неоціненні в таких довгих подорожах, як наші.

— Я не тільки це вмію, — мовив я до містера Волліса.

Той кинув на мене запитальний погляд.

— Я можу чіпляти вітрила, мастити щоглу, лагодити снасті. Умію читати та орієнтуюсь по мапі. Можу заряджати гармати та більш-менш влучно стріляти з них. Говорю французькою. А ще датською, хоча менш вільно. Нічні варти для мене не проблема, сер. Я стану в пригоді.

Містер Фюрно боровся тепер уже зі сміхом. Вигляд капітана Волліса не провіщав нічого хорошого, як, власне, і до моєї промови. А може, навіть гірше. Він мовчки попрямував геть від мене, і його синій камзол маяв, як вітрила корабля.

— Відходимо рано, о шостій. Завтра. Будь у порту.

— Ага, сер, о шостій. Я буду. Дякую вам, сер, дякую!

Лондон, сьогодні

Я продовжую читати соціальну історію дев’ятому класу. Камілла проходить повз мій кабінет за вікном, наче сон, що ніяк не перестає мучити ночами.

— У єлизаветинській Англії ніхто не носив у кишені банкноти. До заснування Банку Англії всі гроші були в монетах…

Я інстинктивно піднімаю руку, щоб привітатися з Каміллою, та вона не відповідає, хоча і бачить мене. Антон дивиться, як моя рука сумно падає.

Так уже тиждень. Камілла вдає, ніби не бачить мене. У вчительській кімнаті ми ніколи не зустрічаємося поглядами, вона ніколи не вітається зі мною в коридорах. Я образив її, я знаю. І намагаюся не погіршувати ситуацію розмовами з нею. План у мене простий: дожити до кінця цього тижня, полетіти в Австралію, а потім попросити собі життя деінде, подалі звідси.

Хоча одного разу, коли я проходив шкільний хол, то помітив Каміллу з дуже сумним виразом обличчя та не втримався:

— Камілло, пробач мені… Мені дуже шкода…

Вона лише киває, хоча, може, мені це здалося, і йде далі, не спиняючись.

Увечері я стою та дивлюсь, як Авраам намагається скинути з себе мальтезе[129] завбільшки зі свою четвертину. А потім переводжу погляд на лавку, де сиділи ми з Каміллою, де я її обіймав. Лавка теж сумує, наче пам’ятає нас.

Наступної суботи починаються осінні канікули. Я маю летіти в Австралію, тому завтра, перед тим як їхати до аеропорту, треба відвезти Авраама у готель для собак. А зараз я у супермаркеті, обираю маленький тюбик зубної пасти для поїздки.

Раптом помічаю Дафну в яскравій блузі. Вона штовхає перед собою возик.

Я не хочу, щоб вона знала про мій від’їзд, тому ховаю пасту та пляшечку лосьйону для засмаги під примірник журналу «New Scientist».

— Містере Азар! Вітаю! — вона всміхається.

— Вітаю, місіс Беллоу!

Мені не щастить. Вона починає бесіду. Каже, що тільки-но бачила Каміллу дорогою сюди на квітковому ринку на Коламбія-роуд. У її очах я бачу щось бешкетне.

— Якби я була не вашим начальником — а я ваш начальник, — а наприклад, сусідкою — а я не сусідка, — я б сказала, що у місіс Герен з якоїсь божевільної причини є певні, гм, почуття до одного знайомого вчителя історії.

Супермаркет навколо раптом починає неприродно світитися.

— Але, звісно ж, я такого не казатиму, бо я директор школи, а директори шкіл не говорять про такі речі. З мого боку було б вкрай непрофесійно заохочувати романтичні стосунки на роботі. Просто… вона останнім часом якась дуже тиха, ви не помітили?

— Боюся, ваші новини не відповідають дійсності, — я вичавлюю з себе несправжню посмішку.

— Мені здалося, що ви та людина, яка б могла трохи її звеселити.

— Боюся, я останній у списку таких людей.

Западає ніякова тиша. Принаймні мені точно ніяково, а Дафна наче і не помічає. У її візку стоїть пляшка рому поруч з пакунком спагеті.

— Намічається вечірка? — киваю я на пляшку, прагнучи почати іншу тему.

— Та якби ж, — зітхає вона. — Просто купила пляшку «Бакарді» для мами.

— А вона таким не ділиться?

— О ні! У тому, що стосується рому, вона ще той жмикрут! Вона живе в будинку для літніх у Сербітоні[130] — це її рішення, вона ненавидить бути сама — і завжди просить мене таємно пронести їй пляшечку чогось путнього. Не любить вона дотримуватися правил. Така вже моя мама. А я почуваюся контрабандистом, наче американець часів сухого закону.

Мені згадується, як я граю регтайм на піаніно в Аризоні, а на брудній підлозі поруч із інструментом стоїть пляшка самогону.

— У неї негаразди з нирками та був серцевий напад, тому їй взагалі не можна пити. Але вона каже, що вона тут не для того, щоб жити довго, а для того, щоб жити весело. Хоча насправді вже доволі-таки довго. Їй вісімдесят сім! Моя старенька міцна!

— Здається, вона чудова жінка, — намагаюся я підтримати розмову, але мій надто чутливий мозок знов та знов підсовує мені образ сумної Камілли у шкільному холі. Її надто бліде обличчя тепер завжди було десь в іншому кутку вчительської.

Але тут Дафна каже дещо, що миттю висмикує мене з мого розпачу:

— Так, мама просто диво! Взагалі у них там ще та компанія! Уявіть-но, одна жінка стверджує, що вона народилася в часи правління Вільгельма Завойовника[131]! Їй би у психіатричне відділення…

Перші думки у мене про Маріон. Але це ірраціонально, бо, якби Маріон і була жива, вона б не виглядала зараз старою.

Вона б мала виглядати молодшою за мене. І вона народилася за часів правління короля Якова, а не Вільгельма Завойовника.

— Нещасна Мері Пітерс! Стара зовсім з’їхала з глузду.