read-books.club » Сучасна проза » Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання 📚 - Українською

Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

473
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання" автора Луїджі Піранделло. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 55 56 57 ... 132
Перейти на сторінку:
Які надії запалив я в її серці тим цілунком! Вона — моя наречена! Невже? Вікна відчинені — свято для всіх!

Не знаю, як довго я просидів отак у кріслі, розмірковуючи. То з розплющеними очима, то стривожено скулившись, наче боявся гострого душевного болю й хотів захиститися від нього. Нарешті я все збагнув. Збагнув, яку жорстоку, яку злу штуку втнули мої ілюзії і чим насправді обернулося те, що здавалося мені найвищим щастям, коли я сп’янів від несподіваної волі.

Тепер я вже пересвідчився, що моя безмежна, як здавалося спочатку, воля, на жаль, обмежена убогою сумою моїх грошей. Потім я усвідомив, що маю всі підстави назвати цю волю самотністю і нудьгою, адже вона прирікає мене до жорстокої кари — вдовольнитися своїм власним товариством. Я хотів спілкуватися з іншими людьми. Але чого був вартий мій намір ні в якому разі, хай навіть слабенько, не зав’язувати знов розрізаних ниток? Ці нитки самі собою зав’язалися, і життя, хоч як я опирався, відчуваючи, що справи кепські, життя, на яке я не маю права, захопило мене у свій вир. Так, я чітко усвідомив це тепер, бо вже не міг приховати від себе самого почуття до Адріани, хоча вдавався до всіляких примітивних доказів, майже дитячих хитрощів і дріб’язкових виправдань. Я применшував перед самим собою власні наміри, слова, дії. Адже, не промовивши й слова, я сказав дівчині дуже багато, коли стискав її руки, коли змушував її пальці переплітатися з моїми. І врешті поцілунок, поцілунок закріпив наше взаємне кохання. Але ж як зможу я виконати дану таким чином обіцянку? Чи могла Адріана стати моєю? Це ж мене кинули в ставок біля водяного млина в маєтку Стіа дві милі жінки — Ромільда і вдова Пескаторе. Не самі туди кинулись! І вільною лишилась моя дружина, а не я. Я прилаштувався на місце небіжчика, сподіваючись стати іншою людиною, зажити новим життям. Стати іншою людиною, але ж за однієї умови: нічого не робити! І якою людиною? Тінню людини! Зажити новим життям? А яке це життя? Допоки я вдовольнився тим, що, замкнувшися в собі, споглядав життя інших людей, я ще міг так чи інакше зберегти ілюзію, буцімто зажив новим життям. Але нині, коли я заглибився в це життя так, що зірвав поцілунок з дорогих мені вуст, я мусив з жахом від них відсахнутися, ніби поцілував Адріану вустами небіжчика, який не міг воскреснути заради неї. Звичайно, я мав змогу цілувати продажні губи, але ж хіба дадуть вони відчути радість життя? О, коли б то Адріана знала про моє химерне становище… Вона?.. Ні, ні! Що це я? Навіть думати про таке не можна! Вона — сама чистота, сама скромність… Та якби кохання в її серці виявилось сильнішим над усе, дужчим за будь-які загальноприйняті в суспільстві правила… Ех, бідолашна Адріана, хіба ж я дозволю собі втягнути її в чорну безодню своєї долі? Яким же я буду чоловіком, коли під жодним приводом повік не посмію розповісти про себе відверто, зізнатися, що я живий? Що робити? Що робити?

У двері двічі постукали, і я скочив з крісла. Це була вона, Адріана.

Хоч як намагався я приховати сум’яття, та не міг. І вона була схвильована, однак природжена сором’язливість не дала їй відверто виявити свою радість — бачити мене нарешті при денному світлі, зціленого, задоволеного… Хіба ж не так? Чому? Вона лиш на мить звела на мене очі, спаленіла й подала конверт:

— Це вам…

— Лист?

— Не думаю. Здається, це рахунок від лікаря Амброзіні. Служник хоче знати, чи буде відповідь.

Голос її легенько тремтів. Вона всміхнулася.

— Зараз, — сказав я.

І тут мене огорнула невимовна ніжність: я зрозумів, що Адріана (рахунок — то тільки привід) прийшла до мене, аби почути бодай одне слово, яке підкріпило б її надії. Щемливий жаль до неї і до себе спонукав мене пригорнути дівчину, адже тільки з нею міг я притлумити своє болісне страждання. І хоч розумів, що заплутуюсь іще дужче, все-таки я не стримався — обійняв її. Залившись рум’янцем, вона довірливо підняла свої руки й тихенько поклала на мої. Тоді я пригорнув до грудей її біляву голівку й погладив м’яке волосся:

— Бідна Адріана!

— Чому? — здивовано спитала вона. — Хіба ми не щасливі?

— Щасливі…

В ту мить мене охопило обурення, схотілось відкритися їй, сказати: «Чому? А тому що кохаю тебе, але не можу, не маю права кохати! І все ж, коли ти хочеш…» Боже мій! Хіба могло чогось хотіти це лагідне, покірливе створіння? Я міцно притис до грудей її голівку і відчув, що було б куди жорстокіше скинути дівчину з високостей блаженства, на які вона, ні про що не відаючи, була піднята коханням, скинути в ту безодню відчаю, що зазяяла в моїй душі.

— Тому, — промовив я, відхиляючись від неї, — що я знаю багато такого, через що ви не зможете бути щасливою…

Наче якесь гірке здивування охопило Адріану, коли я отак зненацька випустив її зі своїх обіймів. Може, вона сподівалася, що тепер я вже звертатимусь до неї на «ти»? Глянула на мене і, завваживши моє сум’яття, спитала несміливо:

— Знаєте багато…. про самого себе чи… про мою родину?

V відповідь я кивнув головою: мовляв, про вашу родину.

Я боявся піддатися спокусі й розповісти Адріані всю правду.

Коли б то я наважився! Нехай би вразив її болісно, зате позбавив би від інших прикрощів і сам би остаточно не вскочив у ще тяжчу й скрутнішу халепу. Але ж я не встиг іще звикнути до свого гіркого відкриття, треба було самому добре його обміркувати, призвичаїтись до нього, а кохання й жалість не давали мені мужності отак відразу, одним махом, розвіяти сподівання Адріани та й своє власне життя, тобто ту тінь ілюзії, що я живу і яка могла в мене лишатися тільки доки я мовчав. Крім того, я усвідомлював, як огидно звучало б зізнання, що в мене є десь жива дружина, а в такому разі мені неодмінно довелося б зізнатися в цьому. Так, так! Признавшися їй, що я не Адріано Меїс, я знову став би Маттіа Паскалем, уже померлим, але ще й досі одруженим. Як можна казати їй таке? І як мені далі терпіти страшну наругу від своєї дружини: сама вона звільнилася, «впізнала» мене, побачивши труп якогось горопашного потопельника, і посмертно й далі дошкуляє мені, висне, чіпляється. Звичайно, я міг би збунтуватися, оголосити, що я живий, і тоді…

1 ... 55 56 57 ... 132
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"