Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

Шобер, не прощаючись, поволі пішов до дверей. Піти швидше — ​означало б продемонструвати образу, а її насправді не було. Залишитись — ​означало би погодитись із Реннером, а він був не згодний. 

З кабінету Шобера, услід за директором, зачекавши пів години, вийшов оберкомісар Вістович. Черговий біля виходу його не спинив і навіть на нього не глянув. Очевидно, таким був наказ: дозволити оберкомісарові вийти з будівлі. 

Вістович із насолодою вдихнув вологе вечірнє повітря і, прискоривши крок, рушив темною вулицею. За кілька хвилин чоловік зупинився біля вуличного вогню в металевій діжці, біля якого грілися візники фіакрів. Один із них спішно підійшов до нього. 

— Мені на Рінґштрассе, — ​коротко мовив оберкомісар. 

— А будинок? — ​перепитав візник. — ​Знаєте номер? 

Оберкомісар сягнув рукою до внутрішньої кишені, звідки витягнув записник і, підставивши його під світло, знайшов там адресу салону капелюшків Емми Віґельбаум. 

— Тридцятий, — ​сказав він. 

— Зрозумів. Гайда, добродію. 

Візник вказав рукою на свій фіакр. 

Дорога тривала не більше десяти хвилин. Салон капелюшків «Віґельбаум», як і очікувалось, був зачинений, але Вістович упевнено натиснув ґудзик електричного дзвінка. Коли за хвилину ніхто не відповів, оберкомісар повторив цю процедуру і знову почекав. Так тривало доти, доки з іншого боку дверей не почулися спочатку кроки, а потім хриплий старечий голос: 

— Якого біса? — ​долинуло до Вістовича. 

— Мені потрібна фрау Віґельбаум, — ​відповів він. 

— Ви здуріли? Салон зачинено! Тут тільки я, сторож… 

Що ж, якби Емма і справді була всього лише власницею модної крамниці, Вістович би в це повірив. Але він добре знав, хто вона насправді, тому, озирнувшись, аби перевірити, чи не привернув забагато сторонньої уваги, промовив, трохи стишивши голос: 

— Перекажіть їй, що до неї гості з Лемберга. 

— Звідки? — ​не почув сторож. 

— З Ґаліції, з Лемберга, — ​повторив оберкомісар. 

Знову почулися кроки, які віддалялися кудись углиб приміщення. Після цього настала тиша. Вістович устиг нетерпляче викурити дві цигарки, перш ніж у дверях лунко клацнув замок і вони трохи відхилились досередини. У темному просторі з’явився силует жінки, що в одній руці тримала ліхтарик, а в іншій — ​револьвер. 

— Якого дідька, Адаме? — ​почувся непривітний голос Емми. — ​Сюди не можна приходити в такий час. 

— А якщо мені терміново знадобився капелюшок? 

— Не блазнюй. Чого ти хочеш? 

— Впусти досередини. 

— Не можу. 

— Там твої більшовицькі друзі? 

— Не твоє діло хто. 

Прибулий знову роззирнувся. Цього разу якось злодійкувато, наче збирався щось поцупити. 

— Я хочу знати, що ти замислила. Для чого зблизилася з подружжям Шоберів, — ​тихо проказав Вістович. 

— Нічого я не замислила. Вони мої друзі. 

Навіть темрява не приховала скептичну посмішку на обличчі львів’янина. 

— Гаразд, тоді я просто розповім йому, чим ти займалась до війни. Про всяк випадок. Про те, як ти шпиг… 

— Помовч! — ​перебила вона і, сховавши револьвер, підступила до нього. У руках Емми залишився тільки ліхтар. — ​Гаразд, поговорімо. Але не тут… За рогом є кнайпа «Під святим Стефаном». Зустрінемось там за двадцять хвилин. 

Вістович неохоче кивнув. Еммі заледве чи можна було вірити, але вибору не лишалось. 

Жінка, втім, не підвела. Рівно за двадцять хвилин вона з’явилася у призначеному місці, у кнайпі, де він завбачливо зайняв для них столик. Одягнена була в теплий жакет, довгу спідницю й акуратний капелюшок. Руки були обтягнуті шкіряними рукавичками, на плечі висів невеликий ридикюль. Вістович підвівся їй на зустріч. 

— Тільки не треба супитись, — ​одразу сказав він, побачивши кислу міну на її обличчі. — ​Ти сама була не проти, аби я завітав до твого салону. 

— Хто ж знав, що ти припхаєшся ледь не серед ночі, — ​відповіла Емма. Голос її був усе ще різкий, але тепер без жовчі. 

Надійшов кельнер, і вони замовили дві склянки ґьоссеру[165]. Не знімаючи рукавичок, Емма закурила. 

— Жінка у кнайпі питиме пиво на рівні з чоловіком, — ​промовила вона, торкаючись вустами дерев’яної люфки. — ​Нечувано. 

— Часи змінились, — ​констатував Вістович. 

Емма уважно придивилась до нього й раптом усміхнулась. 

— І люди також. Ти, приміром, змарнів, схуд, зробився набурмосеним, наче ведмідь… Не знаю, чи вдалося б мені зараз тебе звабити, як тоді? 

«Вдалося б, — ​подумав оберкомісар, ковзаючи поглядом по її гарних вустах, виразних вилицях і зазираючи у глибочезні очі. — ​Люди, може, й змінюються, але їхні слабкості не зникають». 

Мовби прочитавши його думки, Емма продовжила: 

— Скільки років минуло, Адаме? 

— Тринадцять, здається. 

Вона також мовчки порахувала й кивнула на знак підтвердження. 

— Не аж так зле нам було? Правда ж? — ​запитала Емма зовсім тихо. 

— Якщо не зважати на те, що я був на волосинці від трибуналу. 

— А мене могли покарати мої товариші. У нас були схожі обставини. 

Вона розстебнула жакет і зручніше вмостилася на дерев’яному стільці. Дивлячись на неї, Вістович не вірив, що менш ніж пів години тому ця жінка ще тримала націлений на нього револьвер і говорила з ним тоном тюремного наглядача. 

Кельнер приніс ґьоссер. 

— Розкажи трохи про себе, — ​знову озвалась Емма. — ​Ти був на війні. 

Він кивнув. 

— На італійському фронті. 

— А потім? 

— Що потім? 

— Я чула, опинився в полоні. 

Відро зимної води, вилите в цю мить оберкомісару на голову, не спричинило би такого потрясіння, як її слова. Уся аура солодкої ностальгії, що досі оточувала цю жінку, луснула, наче мильна бульбашка. 

— Звідки ти це знаєш? — ​запитав він. 

— Розповідав Олексій. Альоша… Тільки не сердься, прошу. Адже він тебе не скривдив, як це роблять зазвичай, правда? 

Вістович відпив, і склянка при цьому ледь не тріснула в його руках. 

— Правда? — ​наполегливо перепитала Емма. 

— Отже, ви знайомі. 

— Були. Олексій загинув під час наступу Будьоного на Львів. Коли я дізналась про його смерть, то подумала, що твоє місто за тебе відомстило… 

Вона помовчала хвилину, а потім знову продовжила: 

— Він був непоганою людиною. З дворянської родини, інтеліґентний, начитаний, знав латину… 

— То як став чекістом? — ​не втримавши питання, перебив її Вістович. 

Емма стенула плечима. 

— Думаєш, він один такий? Аристократ, який повірив у справедливість революції? 

Вістович змовчав. 

— Ні, не один… — ​відповіла вона сама собі. 

— А тепер повернемось до головного, — ​сказав чоловік після паузи. — ​Яку долю приготовано Шоберу? 

— Хіба тобі не однаково? 

— Ні, якщо запитую.