Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

і покровителя. Генерал о цій порі грів колгоспні свої лаписька біля каміна, на дачі, на Кончі Заспі, і чекав не Ракшу, а Ліліт. І Ракша здогадувався, що і куди їхала Ліліт. Ракша набирає номер телефону. Ракші відразу відповідають. Його водій буцімто. П'яний вдризк новоспечений міністр. Ракша кричить, що Ліліт загинула, з-за тебе, сволочуга, а ти мене не хочеш вислухати, чмо генеральське, кара на твою голову, кара впаде. Один ляд тобі в смолі паритися, донецькі солі — найоптимальніший варіант.

— Що тобі від мене, Ракша, потрібно? Все, що міг, я зробив. Ти сам винен… І-і-і-к. Ось… Ш-к…

— Я знаю точні координати серійного вбивці, якщо його можна назвати серійним…

— Що ти, Ракша, плетеш, блядь?

— Дай мені санкцію… Або пришли когось.

— Все повертається на круги своя, — єхидно прошипів Генерал. — Ти хочеш на роботу назад? А назад вороття немає. Ти зараз, Ракша, ніхто. Випав ти. Ніхто ти, Ракша. Як і був ніким. Я тебе підняв, тебе і опущу. І не треба ці заліпухи. Лапіііу вішати на вуха.

— Я не вішаю, пане міністре, спагетті вам на шию, на твій хрєн і тому подібне. Всі вбивства, певен, учинив один і той же чоловік. Але серійним маніяком його навряд чи можна назвати. Незмінність методи злочинця тут не підходить. Роберт Гейнль був аналітиком, але тут інше… Методичність тут ні до чого.

— Ти мені скажи, що він е-е-е… Забув, як воно називається…

— Це називається, що Ліліт їхала до тебе трахнутися, аби ти мене удостоїв уваги і вислухав. Вона… Ти, сука, шантажував, спекулював на цьому. Вона загинула… В автокатастрофі.

— Це правда? Але… але у кожного розваги та обов'язки в житті, — генерал наче протверезів. — А взагалі розбирайся сам. Мені покалічені дамочки не потрібні, а мертві й поготів… Ти трахав мою бабу, Ракша…

— Віднови мене хоч у лейтенантському чині! Я розкручу цю справу.

— Все, балачка закінчена. Посилай вітання на той світ своїй курві… — на тому кінці п'яно муркнуло і пішли короткі гудки.

Ракші забажалося вилаятися, брутально, — послати до дідька генерала-міністра, все Міністерство внутрішніх справ, СБУ, власні і чужі печінки, — мовляв, не у жінках тут справа. Зовсім інакше. Якщо серійний убивця тим-то і називається, що діє за методою, за злагодженою роками схемою… Блін, все в голові перекип'ятилося… У цьому випадку дивувала спорідненість і роз'єднаність, розгалуженість у всі види убивства і насильства. Постмодернізм тобі сраний… Так, начебто діяла не одна людина, а декілька. Але Ракша вперто тандичив, що це справа рук одного чоловіка, можливо, він тільки починає, наче виліплює свою конструкцію, а радше плутає сліди… Проте остання версія відпадає. Вбивця, наче глузуючи, лишає сліди. Так, одній жінці, якій він розпанахав горлянку, трахнув її ще теплу, запхнув патрон у вульву. Це був хитрий, водночас злий і жадібний до влади і грошей чоловік. Лишалося загадкою: чому він не вбив жодного «крутого». Або він був з їхнього світу, що самі товариші гидували ним, що само собою малоймовірне. Він був боягузом. У цій людині поєдналися всі злочини світу, припалі пилюкою справи, як у архівах. І тут Ракшу пересмикнуло… Релігійне підґрунтя. Не виключено, що він обертається в середовищі секс-меншин. Дурниця. Не може бути. Це не Джек-Різник. Грамотний ти надміру, Ракша.

Іван бачить, ловить на собі заворожливі погляди, рожеві обличчя, проходячи довгим супермаркетом. Вибирає персики. Перемацує їх тонкими пещеними пальцями з витонченим манікюром. Кладе персики до пакунка — тугенькі, з золотистою ворсою, золотобокі. Кутиками уст бігає глузлива посмішка. За шклом вітрини, за червоними літерами, дітвора запускає зеленого паперового змія. Іван виходить на вулицю. Повертається до одного столика в кав'ярні. Мент значуще усміхається. Івану піт кропить чоло. Мент, капловухий, спостерігає дівчат у коротеньких спідничках, що бжихають бджолами за столиками, зовсім без трусів. Бицяра, думає Іван, — він нічого не тямиться на таких речах. Один запах чого вартий. Погляд, невідомо звідки погляд, але Іван відчув його, звів голову і наткнувся на пару фіолетових, чорнильного» кольору очей, що дивилися на нього. Він дивився на неї, на ту жінку, з фіолетовими очима, котра перегнулася крізь поручні, і його опосідав, опосів страх. Віддалеку ударили дзвони: як хто запалював коробка за коробкою сірники.

Сірі світлини розкидані пластинками, з голими жінками, з актами мужолозтва, з шведськими стінками, — їх благодушно подарував Шестєров, передаючи досвід. «Секс — це все… — говорив Шестєров. — Після грошей… Звісно…» Напевне, вже з часом він хотів підвести під вурківський закон, щоб знищити у ньому супротивника. Полишений батьками в породільному будинкові, цей Шестєров спокійно ішов життям. Іван мав заможних родичів і крутий не по роках норов. Білозуба любили, рахувалися з кожним його словом. Але лідером, безперечно, був Шестєров. Шестєров мав бути вождем, з силою нелюдською, він у бійці не знав рівних. Це в команді, де, вважай, офіційним вождем вважався Рекс. Напруження між Шестєровим і Біло-зубом доросли апогею, коли у інтернатівців почали пропадати речі. Шестєров не підпадав під звинуваченого. Білозуб чистий, як спирт. Все зійшлося на Рексові. Рекса затягли між ліжок, накрили голову ковдрою і по черзі зґвалтували. Білозуб сидів і мовчки дивився, на очі набігали сльзози, але Іван мужньо себе стримував: крав-бо гроші саме він. Мав на меті піставити Шестєрова, але трапилося навпаки. Трохи згодом Шестєров підійшов до Білозуба, роздягнений до пояса, грав м'язами, розтираючи клубки м'язів під шкірою вафельним рушником. Одним рухом скатав його і пожбурив м'ячем у купу невипраних інтернатських кальсонів.

— Ну, — потягнув він гнусяво, на блатняцький манір. — Так кого ти хотів підставити, не мене часом, Зуб?

Іван стояв, похитуючись на підборах. Руки в кишенях, потім блискавичний удар під щелепу. Викинуте лезо фінки. Шестєров розкидає руки, хапається за живіт, прикриваючи рану. Шестєров розвів руки, — крізь пальці текла кров. Іван навчився бити у батька, — плече вперед, праве назад. Ноги на місці, корпус тіла непорушний, вигинається. Батько часто по п'янці розповідав, як і куди треба. Батько ходив кімнатою, жестикулював; як брати супротивника на нахрапа або «нахрапом», а потім вже добивати. Якраз «обмивали» килима, батько приніс. Килим у брунатних плямах, схоже, що то висохла кров. Торжество у домі. Запах смаженого м'яса, дорогої горілки з спецмагазину. Батько перетасовує карти з порнодівами. Сіренькі перезнімки. Потім в абмразурі дверей з'являється білявка, з попільнистим відливом волосся, з кривавим манікюром, закидає по театральному голову, маніжиться. Найчарівніше у світі стерво. Сидить на материному кріслі і наче підтягує Івана слизькими очиськами. Сидить, схрестивши ноги, розкинувши ляжки, смалить папіроску. Бликає непроникними пустими очима. Пустка,