Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

ще одного автора журналу Миколу Олійника? Квадратова постать, обличчя решетом, кучеряве-прекучеряве волосся (О. Коломієць жартував: якось блоха потрапила туди, борсалася-борсалася й збожеволіла), неусміхнений мовчун, бурбон, завжди «правильний», на трибуні не галасував, але голосував «як треба», працюючи у «Вітчизні» викреслював будь-яку крамолу, й у своїх творах її не припускався. І вже після приходу незалежності, наприкінці його життя ми довідалися, що тисяча дев’ятсот сорок першого року він навчався в Київському педагогічному інституті, й саме тоді вийшов указ про відміну стипендій студентам і введення плати за навчання. Хлопці-селюки розуміли, що далі вчитися вони не зможуть, повертаючись з інституту до гуртожитку, дехто нарікав, ремствував. І хтось доніс. Сімох заарештували, половину судили по статті KP (контрреволюційна агітація), решту – «за нєдоносітєльство», й дали всім по вісім років. Табори, шахта, хлопці швидко почали перетворюватись на «доходяг». Першим помер з виду найдужчий, найстатурніший, найкрасивіший. М. Олійник гаразд втямив, що й на нього чекає те саме. А вже йшла війна. І він почав проситися на фронт – «спокутувати вину». Писав рапорт за рапортом. І врешті влада «явила йому високу милість» – відправила в штрафну роту – звідки два виходи: на той світ і поранення, після якого, якщо видужаєш, відправляли знову на фронт у роту «звичайну». М. Олійник залишився живий, але знав, що все те прописане в паперах.

Мені здається, «на гачку» тримали багатьох людей, навіть спілчанського ідеолога і нашого автора Юрія Збанацького; якось зустрів його на Хрещатику й запитав, звідки він іде. «З тієї самої контори, писав автобіографію на ста сторінках, кажу їм, що вже писав чотири рази, розводять руками: “загубили, загубили”»! Ю. Збанацький був письменником «середньої руки», найкращі його твори «Єдина» та «Малиновий дзвін». Перейшов воєнні терни: кілька разів його, партизана, ловили – втікав, багато років був секретарем парткому Спілки письменників, був зверхньо-доброзичливий, уважний, дотепний, і, кажуть, мав неспасенні гріхи в тому партизанстві. Важкі умови життя, небезпека часто робили їх антилюдяними, жорстокими, такими були партизанські герої з мого краю. Але часто допомагав молодим отримати квартиру, видати книгу.

«Пришпиленим» був і Микола Зарудний, людина душі широкої, компанійської, наділений талантом, але про себе ніколи нічого не розказував, тільки одного разу на риболовлі біля нічного багаття, наодинці, після щедрої чарки, він дещо розповів, та й то так, що не всі кінці сходилися. Після війни він працював у Вінниці в обласній газеті, у місті серед партизанів були «медвєдівці» й «антимедвєдівці» – ті, хто не підтримував легенди про партизана Медвєдєва, останні підмовили Зарудного, яко писучого чоловіка, щось написати, він написав і гебісти били його в підвалі головою об стіну, адже Медвєдєв сам був кадебістом. Оригінальний поведінкою він бував у будинку творчості в Ірпені. Приїде, кілька днів п’є, грає в карти, розважається і… раптом зникає. Замикається, нікуди не виходить, нікого не пускає – пише.

Постать активного автора «Дніпра» Івана Дзюби – як кажуть у таких випадках – не ординарна, не однозначна. Мене й сьогодні примушують глибоко задумуватися його статті, його виступи, статті людини мислячої, з розумом гострим, аналітичним, його емоційна незамусоленість, поривність. Дисиденти були різні. Зокрема з «західників», які пережили приходи «перших і других совітів», дещо бачили, дещо їм розповіли батьки, були з совіцьких активістів і просто «звичайних», повільно визрівали, повільно доходили істин, були рвійні, помірковані, обережні – всілякі. Ті, які прозріли самі, були особливо відчайдушні, зокрема з Донецького краю – Стус, Світличний, Руденко, Дзюба. Іван Михайлович – сільський хлопець, який вступає в Донецьку в педагогічний інститут на російське відділення, смачно розмовляє російською мовою (характерно для багатьох українців, які прилучилися до «вищої» культури), очолює в інституті комсомольську організацію, передовіший з передовіших, звинувачує навіть інститутське партійне керівництво та адміністрацію в недостатній «радянськості», ідейності, зокрема в боротьбі з українським націоналізмом, готує виступ проти них (це з його книги «Спрага»), щось там учварив й тоді вони беруться за нього, йому загрожує виключення з комсомолу та інституту, але «хтось» заступається, й він залишається в інституті та комсомолі. По тому, його не послали на роботу за розподілом, їде до Києва, вступає до аспірантури при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка (всі екзамени, навіть українську літературу складає російською мовою), де саме «розплоджуються» дисиденти. Там навчалися І. Світличний, В. Іванисенко, Михайлина Коцюбинська й ряд інших, знайомиться з ними, виступає на всіляких вечорах, стає дисидентським вождем. Саме він, а не Світличний, Стус чи Сверстюк закликав у кінотеатрі всіх встати на знак протесту проти арештів. Пам’ятаю його безкомпромісність. У моїх вухах і досі відлунюють його безкомпромісні присоромлені слова: «Не можна поступатися й на цяту. Поступишся один раз, поступишся й другий». Я сидів знічений, маленький «засмиканий редактор», як писав у одному з віршів Борис Олійник. Мені було соромно – я рясно допускався компромісів. Дзюба казав нам так, коли ми вмовляли його поміняти у статті якусь тезу, вже «засічену» в цензурі або в ідеологічному відділі ЦК. Світличний міг поміняти, викреслити, навіть Стус піддавався на умовляння, Дзюба – ніколи! «Забираю статтю». Сьогодні зайве казати про той розголос, про той вплив, який вчинила робота Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» не тільки на молодь тут, на Україні, а й за кордоном, вона показала, що опір системі є, у ній було стільки вражаючих фактів, недоступних нікому, «секретніших» ніж секрети атомної бомби, наприклад, крива зменшення кількості українських шкіл на Україні. Кладкою до правди була та робота, але для багатьох вона сягала тільки до половини ріки. На неї ступило безліч ніг. Хтось передруковував, хтось читав, хтось у когось брав і комусь передавав. Тоді, вслід за шістдесятниками, в потилицю в літературу йшли колони молодих. Вони були розсіяні, розіслані по віддалених районах під мінну опіку районних КДБ і райкомів партії. «Виловлені» саме тією роботою. Викладали українську і російську літературу, годували кабанчиків. Деякі… годували воші в таборах. Із сумом і сердечним болем пригадую сповідь В. Близнеця в Ірпені. Ми жили в одному корпусі, чомусь в будинку творчості майже нікого не було, обоє непитущі, зо два рази навіть почаркували вдвох із самотності. І він мені розповів, що був повіз «Інтернаціоналізм чи русифікація» в рідний Кіровоград, і дав викладачеві педінституту Миколі Смоленчуку, а Близнеця вже вели, прищикнули їх з двох кінців, і Близнець одразу признався, де взяв, кому дав працю Дзюби. А Смоленчук не признався, все відкидав («хтось прислав») і його виключили з партії й звільнили з роботи в педінституті. А в нього двоє дітей, хвора мати, Близнецеві ж на закритому бюро Ленінського PK КПУ винесли догану, про що ніхто