Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

— Ченде?

Сержант вдихнув трохи повітря.

— Так, Стіве… З нею все гаразд? — Відповіді не було. Протяжний голос Стіва зник у галасі радіокомунікації. — Луко, тисни на газ, — наказав сержант.

Офіцер послухався, прокачана поліційна машина мчала моторошно тихими вуличками — люди або заховалися в будинках, стежачи за звітами по телебаченню, або юрмилися навколо відділка та в церкві.

— Тільки б із нею все було гаразд.

— Щоб вона могла завадити йому втекти, — погодився Мітч. Чендлер сердито глипнув на колишнього напарника, гудрон під колесами перетворився на болото, машина несподівано втратила зчеплення, і її задній кінець заметляв дорогою.

Проїхавши кілька кілометрів уздовж Батчерз, вони знайшли «гольден» біля ферми Чакера Нельсона — машина стояла під кутом до канави, немов щось змусило її різко зупинитися. Задні вогні горіли, мотор працював. Коли Лука під’їхав до неї, Чендлер вискочив, не дочекавшись зупинки; інші поліційні автівки вже вишикувалися позаду них.

Одразу за порожнім «гольденом» на підніжжя одного зі стовпчиків паркана спиралася Таня. Чендлер відчув неабияке полегшення, що вона була жива і зніяковіло дивилася на нього, з туго затягнутого волосся тягнулася вузька цівка крові.

— Вибач, — озвалася жінка.

— Забудь про це, з тобою все гаразд?

— Нормально. Кілька синців, розбита голова, — відповіла вона, безсило спираючись на стовпчик.

— Чому ти наблизилася до нього? — Чендлер спитав це трохи наполегливіше, ніж хотів.

— Щоб спробувати зупинити його, — відказала Таня, тепер розгнівано.

Чендлер кивнув, мовчки перепрошуючи.

— Що сталося?

— Він запаркувався біля воріт і намагався завести Чакерів квадроцикл. Я подумала, що шум цього старого доробла допоможе мені підкрастися до нього, але, здається, він побачив мене у дзеркалі. Ударив мене, перш ніж я встигла повалити його на землю. Я гадала, що він мене вб’є, але він натомість запитав, як мене звуть. Коли я відповіла, він вдарив мене пістолетом.

— Як тебе звуть? Більше він нічого не казав? Нічого про те, куди прямує? — нетерпляче втрутився Мітч.

Таня похитала головою.

— Нічого.

— Жодного натяку?

— Ні, — повторила Таня, глипаючи на Чендлера, наче благала його забрати Мітча подалі від неї. — Правду кажучи, скидалося на те, що я нітрохи його не цікавлю.

— Ти не та, на кого він полює, — нагадав Чендлер.

— А може, так сталося тому, що за ним женеться половина сил поліції, — припустив Мітч. Потім повернувся до Тані. — У якому напрямку він поїхав?

Жінка знову похитала головою.

— Я не бачила, але підозрюю, що ще далі в глиб материка. Кудись, куди ми не дістанемося машиною.

— Ми мусимо вирушати, — процідив Чендлерові Мітчелл.

— Я не залишу Таню.

— Із нею все гаразд, забій і синець. Ми не можемо гаяти час. Моя команда викличе швидку.

Чендлер подивився на свого старшого констебля. Вона ледь стримувала гнів і процідила крізь зуби:

— Їдьте. Зі мною все буде гаразд.

Чендлер поклав руку їй на плече.

— Ні, поки…

— Їдь, — повторила вона. — Не дай тому виродку втекти.

Чендлер побіг до машини і побачив, що Мітч уже сидить за кермом.

Обігнувши «гольден», Мітч змагався з кермом і дедалі швидше нісся по гравійній дорозі, щосили тиснучи на газ.

— Як гадаєте, чому він відпустив її? — поцікавився Чендлер, міркуючи вголос.

— Не знаю, — зізнався Мітч, пильнуючи за кермом. — Можливо, він не хоче вбивати жінку чи офіцера поліції?

— Серед знайдених тіл було дві жінки.

— Мабуть, він не такий божевільний, як ми думали. Можливо, у всьому цьому є якийсь план.

— Може, — погодився Чендлер. Він сподівався, що це правда. План — це добре. За своєю природою плани піддавалися викриттю, їх можна було зірвати — випадкову жорстокість важче осягнути й запобігти їй складніше. Однак щоб зупинити Ґабрієля, їм спершу потрібно впіймати його.

Вони ще десять хвилин їхали вздовж Батчерз, а тоді дорога перетворилася на брудну стежку, рухатися якою на машині було майже неможливо. Ще п’ять хвилин — і вона взагалі зникла. Ці нетрі можна було подолати лише на квадроциклі або продертися крізь них пішки. Мітч від розпачу наказав їм продовжувати переслідування на своїх двох, але за півгодини складного просування вперед підозрюваного вони так і не побачили, тож пошуки зупинили. Мітч викликав по радіо гелікоптер і попросив Поліцію штату встановити пости на виїздах із іншого боку на той випадок, якщо Ґабрієль з’явиться там.

Повертаючись до міста, вони мучилися запитаннями про цю втечу, оцінювали наслідки того, що Ґабрієль зробив і що може зробити далі. Єдині добрі новини, які вони отримали дорогою додому, повідомляли, що з Танею все гаразд — поріз на голові був неглибокий, струсу мозку тести не виявили. Вона відмовилася залишатися в шпиталі й наполягала на поверненні на роботу. Чендлер радів цьому. Він мусив зібрати якомога більше вмілих офіцерів. Містечко ізолювали, на вулицях було порожньо, лише кілька набридливих містян і всюдисущий натовп журналістів тинялися навколо відділка. Коли полісмени прокладали собі шлях крізь натовп, на них посипалися ті самі запитання, які Чендлер ставив собі, запитання, на які він не мав відповідей: як Ґабрієлеві вдалося втекти і що вони роблять, щоб знайти його? Скількох людей він убив? Скількох ще вб’є? Сержант опустив голову і нічого не коментував.

Увійшовши до відділка, він взявся за розслідування.

— Як йому вдалося звільнитися з тих наручників? — Решта офіцерів перезиралася, шукаючи відповідей. Але їх не було.

Коли він підійшов до дверей кабінету, Мітч обернувся.

— Тепер це не має значення. Ми просто мусимо впіймати його.

— Звичайно, це має значення, — насупився Чендлер. — Процедура десь не вдалася. А вас понад усе цікавлять процедури.

— Мене понад усе цікавить повернення Ґабрієля, — відповів Мітч. — Тож досить уже балачок, повертайтеся до роботи.

Цей наказ стосувався його команди й Луки, тому всі вони повернулися до своїх столів. Чендлер і його невеличка команда продовжили дискусію.

— Він не зламав кайданків, — зауважив Джим. — Я їх перевірив. Вони були відкриті й не мали жодної подряпини.

— Отже, він мав ключ, — підсумував від стійки Нік.

— Схоже на те, але як він роздобув ключі? — поцікавився Чендлер.

— Витягнув у когось із кишені? — припустив Джим.

Чендлер похитав головою.

— У нього весь час були закуті руки. І ніхто не підходив до нього близько. Крім… — Він повернувся до кабінету. Раптом здогадався, як це сталося. Вчора, коли Мітч напав на Ґабрієля в кімнаті для допитів. Джонсон, мабуть, витягнув їх під час бійки, а потім заховав і чекав вдалого моменту, щоб улаштувати засідку на Гіта.

Сержант приєднався до Мітча в затхлому повітрі свого колишнього кабінету.

— То це був ти, — сказав він. — Ключі