Читати книгу - "Мої спостереження із Закарпаття, Юліан Хімінець"

“Після того, як москалі втопили в крові 150,000 війська в Дуклянській операції, прийшли до розуму, що по рівнині через Краків можна дістатися на Моравську Остраву. В цім випадку за одну п'яту жертв Дуклянської операції можна було осягнути блискучу перемогу над німецько-мадярською обороною.

Вистачило було цілу Першу чсл. бригаду десантом висадити в Карпатах. В цій бригаді було 80% закарпатських українців, які почували себе в Карпатах як вдома. Вони з внутра були б розбили ворожу оборону з великими стратами для німців і мадярів. У той спосіб Дуклянський перехід можна було б взяти за два тижні. Ні, москалі і чехи гнали закарпатських українців як худобу прямо на дула автоматів, гармат і всякого рода іншої зброї. Це незаперечний злочин”.[131]

Від 26 березня 1945 року чехо-словацька танкова бригада, що складалася з 60% українців з Пряшівщини і Закарпаття була у безперестанних боях за визволення Моравської Острави, Пшерова, Простєйова і Оломовца. В цих тяжких боях згинув і член Проводу ОУН, герой СССР надпоручник Степан Вайда. В цих боях чсл. танкова бригада понесла страти 10,000 вбитими вояків.

Про цей бій ген. Свобода пише таке: “Вечором 6 квітня 1945 р. ми понесли велику втрату. Командуючий 2-го танкового батальйону надпоручник Вайда, який попереднього дня сам знищив два танки, автоматичну гармату, дві протилітакові гармати і декілька мінометів і скорострільних гнізд, цей відважний закарпатський українець сьогодні був вбитий німецьким ворогом. Степан Вайда був по смерті підвищений до ранги капітана (сотника), а Президія Найвищого Совіта нагородила його орденом Леніна і Золотою Звіздою Совєтського Союзу”.[132]

Від автора. Я знав Степана Вайду з 1932 року, коли він приїхав до Мукачева, ставши фаховим учителем. Був це чесний і щирий український патріот. Брав участь в діяльності товариства “Просвіта” (хор і драматичний гурток) і в усіх українських організаціях Мукачівщини.

За часів Карпатської України він не належав до Карпатськoї Січі, бо мав інше завдання, працюючи разом з Юрком Білеєм над справою безпеки Карпатської України.

Після упадку Карпатської України він не виїхав за кордон, залишився під мадярами. Не маючи іншого виходу він в 1940 році перейшов кордон до УССР, де його очікували большевицькі табори смерти на далекій півночі.

В січні 1945 року під командою чеського генерала Гасала й міністра Нємця на Закарпатті була відкрита “Комендатура Визвольної Землі”, яка іменем чехо-словацької влади в Лондоні зачала господарити як у довоєнній ЧСР. Чехи знову почали свою політику з “русінами”. Господарили, як у своїй колонії, не беручи на увагу права українського народу. Вони зачали формувати порядкову дивізію на чолі з чехами й жидами. Це ж противилося договоренню чсл.-совітському. Тому Гасал з його вишколеними окружними начальниками мусіли творення порядкової дивізії зупинити, і самим покинути Закарпатську Україну.

Ціла чеська “операція” на Закарпатті відбувалася після точно опрацьованого пляну чехо-словацької влади. Така колоніяльна тактика обурювала закарпатських українців. Чехи дуже помилялися, - Закарпаття вже не було її колонією з 1920 року. Тут уже була українська, а не “русінська” інтелігенція, тут уже жив дух свобідної Карпатської України.

Чехи на Закарпатті показали свою гидку загарбницьку маніпуляцію. Вони не післали на Закарпаття українських старшин з чсл. армії в СССР, щоб зробити на своїй землі потрібну роботу. Ні! Українці гинули на фронті, а чехи, покинувши фронт, пішли із своєю “місією”, щоб визволяти Закарпаття. Але цим разом їм їхня “місія” не вдалася, бо по Закарпаття посягнув свою руку Сталін і президент Бенеш не міг сказати свого слова протесту - ні! Через злучення Закарпаття з УССР здійснилася відвічна чеська мрія - мати Москву за безпосереднього сусіда. Мрія, за яку Бенеш в 1919 році так завзято боровся на Мировій конференції в Сен-Жермені, бо вона - ця мрія, лежала, мов угольний камінь чеської національної політики по Першій світовій війні. Тепер цю мрію здійснено, та чи вона вийшла чехам на користь?

“Було це 17 травня 1945 року. На історичному “Старом'єстському Нам'єсті” в Празі парадували зі своїми бойовими прапорами вояки чсл. армії, повертаючися з СССР.

Я стояв глибоко зворушений на почесній трибуні. Згадуючи окупацію, німецьке переслідування, тюрми, концентраційні табори. Терпіння на фронтах, мертві й поранені, дні і ночі, перебут і в окопах, в дощі і морозах. Це все пережили наші хлопці на фронті і наш народ вдома за тих шість літ війни. Це було більше як деяка генерація пережиє за ціле своє життя.

Сьогодні перед нами велике майбутнє: надія на кінець усіх воєн, на мир, на ліпше і щасливіше життя народів цілого світа. Соціялізм і комунізм побіджає; а я певний, що він скоро побідить всюди, бо лише тоді прийде справжній мир...”[133]

Це були слова генерала Свободи, але тільки слова, бо дійсність виглядала інакше. Ось тут подаю рефлексії одного з учасників епопеї. Він пише:

“Після большевицької окупації Закарпаття, НКВД скоро поробило в цілім краю концентраційні табори “Добро пожаловать”. В ці концентраційні табори НКВД тягнуло кожного мужчину від 16-ого до 65 років. Одних висилали на фронт, а других - на розстріл або сибірські концентраційні табори. Нова, ще більше кривава окупація Закарпаття розпочалася”.

“Дня 17 травня 1945 року відбулася в Празі військова парада, але без закарпатських українців, бо одні були в могилах, другі з тяжкими пораненнями по шпиталях, а треті арештовані. По цілій Чехо-Словаччині розпочалася нагінка на українців.