Читати книгу - "Діти морських туманів"

Брат уже стояв на ногах, щоб іти. Його очі, завжди такі ясні й спокійні, підозріло зволожніли.

— Учора ввечері дід сказав мені, що він віддав би половину років, які лишилося йому прожити, аби тільки ти була щаслива, Фан!..

Майже невпізнанний у темно-сірому, бездоганно пошитому костюмі, що личив йому… слово честі, так само, як і його незносима замшева куртка, Нікола підійшов до мене і з легким церемонним уклоном запитав:

— Чи можна запросити тебе на вальс, Фанні?

Повільний вальс… О так! Незважаючи на шалені модні танці, тут лишилися вірні вальсу.

Нікола повів мене до вітальні ферми Рейд'єр, де повідсовували меблі, звільнивши простір для танців. Можна було танцювати і в довгому вестибюлі, що перетинав увесь будинок.

Картин, розвішаних на стінах, певна річ, не чіпали. То були морські пейзажі, сцени полювання, але переважали серед них фамільні портрети.

Кружляючи в обіймах майбутнього хазяїна ферми Рейд'єр, я відчувала на собі то гострий погляд якогось прадіда, загиблого при переході через річку Березину, то ще суворіший погляд його брата, капітана національної гвардії в Ліллі. А ще з мене не спускав поблажливого і трохи лукавого ока лейтенант корабля д'Юберсан, який здійснив кругосвітню подорож разом із славнозвісним мореплавцем Бугенвіллем на кораблі «Будез».

Гійом і Годлен теж танцювали, загубившись серед інших пар. Я бачила, як вони кружляли так само, як і ми, під портретами, переходячи від срібного монокля до пишної чорної краватки, від напудреної перуки до шнурів на якомусь доломані, від триколірного шарфа до драгунського шишака, і відчувала, що й за ними стежать очі всієї цієї галереї предків, стежать і радіють у душі, милуючись їхнім юним коханням…

Нікола вперто мовчав. Міцною рукою він тримав мене коло себе так близько, що на мить доторкнувся підборіддям до мого чола, потім відсахнувся, знов притулився і… так застиг.

«Уперше і востаннє,— можливо, хотів він сказати, — дозволь мені потримати тебе в своїх обіймах і уявити, що ти моя».

А я мріяла тільки про Яна: уявляла, як він — а чом би й ні? — зараз появиться тут у розпалі балу. Тішилася цією безглуздою надією, що зігрівала мою душу відтоді, як я дізналася про телеграму, яку послав йому Капітан. Так, заколисана мріями, на плечі Нікола, який мріяв про своє, я не помітила його, Яна!

Я не побачила — а Нікола тим паче, — як Ян раптом переступив поріг ферми Рейд'єр зі своєю променистою усмішкою на устах, в куртці, накинутій наопашки — так само, як він виріс на порозі нашого дому того червневого пообіддя, коли мені було п'ятнадцять літ. Нарешті він прибув, певний своєї перемоги, і шукав мене серед танцюючих пар, щоб зазирнути в мої очі і дати мені прочитати в найпотаємніших глибинах його душі всю силу його почуття.

Я не бачила Яна, зате він побачив нас. І тоді промениста усмішка на його устах згасла: куди й поділася вся його впевненість у моїй вірності. Як дізналась я згодом, він ладен був підійти, вирвати мене з обіймів Нікола, струснути й дати доброго прочухана. Його утримало тільки почуття дружби до Гійома.

«Ніколи в житті мені не було так боляче, Фан, — признався він мені пізніше. — Уяви собі! Я прибув, наче маленький хлопчик, до дверей утраченого і… віднайденого раю. Я збирався покликати тебе надвір і там наодинці сховати голову в тебе на грудях, попросити пробачення і вперше сказати, як я тебе кохаю. Знаєш, від самого Бремена, де наздогнала мене Капітанова телеграма, я твердив собі: я люблю Фанні, я скажу їй це, я скажу їй це, я скажу їй це… Мені хотілося крикнути на весь зал, наповнений людьми, розштовхати юрбу, що відділяла тебе від мене, забрати тебе від усіх і, взявшись за руки, бігти, бігти серед ночі через поля і розказувати, співати, як я тебе люблю…

А натомість, я побачив тебе в обіймах Нікола! Побачив хлопця й дівчину, чиї взаємні симпатії не викликали сумніву… Капітана тут не було, він, мабуть, сидів у бібліотеці й розмовляв з людьми старшого віку. Гійом і Годлен були… десь в іншому місці. Нікого, хто переклав би великому хлопцеві, знавіснілому від розпачу, таємничу мову телеграми, пояснив би, що туман, який оповив Сонячні Дзиґарі через його відсутність, міг зовсім задушити Фанні…

Нікого… Тоді я наче збожеволів. Я міг утекти або лишитися. Але втекти — означало знову опинитися в нестерпній самотності. А залишитися — що я й зробив — означало протягом якоїсь години-другої намагатися втопити своє сум'яття й розпач у шаленому вихорі танців. Ось чому ви стали свідками моїх вихваток…

Та спершу, щоб переконатися в своєму нещасті, мені довелося піти за Нікола й тобою надвір, крадькома, і побачити, як ти йому щось довго-довго говорила, потім наблизилася до нього, ніби в нестримному пориві, а далі… а далі стала навшпиньки, потягнулася до нього і… Ох! Фанні, це була наче німа сцена з вистави театру китайських тіней, бо я ж причаївся віддалік і не чув ваших слів. Мені нічого іншого не лишалося, як тільки мовчки проковтнути все це. Але уяви собі, що діялося тоді в моїй душі!..»

Після закінчення вальсу Нікола справді потягнув мене надвір.

— Ходімо, Фан, мені треба з тобою поговорити.

Ми вийшли через засклені двері вестибюля, що вели в сад. Тут усе було як і колись: зелена альтанка, стара лава, алеї, кілька арок, густо заклечані мальвами в буйному цвіту. Крізь широкий вилом у мурі, перегороджений бар'єром, вгадувалися безмежні поля. У вечорових сутінках тому, хто хотів би побачити нас, неважно було сховатися серед мальв або за альтанкою. Але хто б міг хотіти цього в тому радісному піднесенні святкового вечора… Хто, крім Яна? Та ми про це не думали.

Повернувшись спиною до будинку, ми стояли, спершись ліктями на бар'єр, і дивились у простір заснулих полів. Нас огортали пахощі скошеної трави, скропленої недавнім дощем, що освіжив