Читати книгу - "Діти морських туманів"

І все-таки, все-таки я аж підскочила, почувши, як мадам Фрамекур гукнула Нікола крізь розчинені скляні двері:

— Нікола! Іди снідати з нами!

— Не хочу! — відповів приглушений голос, певне, з-під розкритого капота трактора. — Я дуже брудний!

— Та йди! — наполягала мати. — Я нагріла води, помиєшся.

— Кажу ж тобі — не хочу!.. Я потім…

Решта відповіді загубилася в гуркоті запущеного на повні оберти мотора.

Мадам Фрамекур вернулася назад, її лагідна усмішка потьмяніла.

— Що це його вкусило? — здивувався батько, вибиваючи люльку об підбор свого чобота. — В цю пору йому завжди дуже хочеться їсти.

Годлен навіть не озвалася. Уткнувшись носом в каструлю з розтопленим парафіном, щоб заливати банки варення, вона тільки якось дивно зблідла.

— Та дайте ви йому спокій! — нарешті мовила вона.

Мабуть, це зовсім не схоже на Годлен — отак сухо розмовляти з батьками… Чи здогадувалася вона про причину поганого настрою свого брата?

Витерши об фартушок замащені варенням руки, вона з якоюсь нервовою поривчастістю, аж ніяк не властивою їй, швидко вийшла надвір — до Нікола.

На мить ми лишилися ні в сих ні в тих. Тільки Портос, примостивши голову мені на колінах, раював і далі в своїх щасливих мріях. Але скоро я їх урвала, підвівшись на ноги:

— Пробачте, мені вже пора додому…

Та щоб вийти на дорогу, треба перейти подвір'я ферми. Обличчя Нікола я не бачу, він схилився над мотором трактора. Поруч із ним Годлен, вона запально, але неголосно щось йому доводить. Мені здається, ніби вона в чомусь виправдовується…

Я підходжу ближче:

— До побачення, Годлен, до побачення, Нікола.

Він випростується й повертається до мене лицем. Рум'янець на щоках густіший, ніж звичайно… Хлопець витирає руки об синій комбінезон.

— Пробач, я весь у мастилі.

Потім, явно намагаючись перейти на безжурний тон, запитує:

— Ти вже йдеш?

— Мені треба ще стільки всього приготувати на завтра, — бурмочу я. — Ну, бувай здоров…

— Ну що ж, прощавай, Фанні! — каже він, не подаючи мені руки.

Годлен теж не пішла проводжати мене до дороги, як це робила завжди.

Хоч уже квітнув пишними барвами чудовий сонячний червень, я жила ніби оповита якимсь густим туманом. Це викликано втечею Яна, його мовчанкою, якій, здавалося, не буде кінця. Правда, попереду мене чекав четвер, день заручин Гійома і Годлен. Ясна днина серед наступних сірих буднів, свято, схоже на якийсь прорив, ніби дзвін серед ночі, що скликає всіх на збір. Та чи долетить його голос до Яна на ті високі широти Німеччини й Скандинавії, куди завіз його «Торільд»?

Що тільки не робилося, аби підбадьорити мене! Крістіна, хоч їй це було дуже нелегко за кілька тижнів до пологів, допомагала вгамовувати моїх вихованців, які ніби сп'яніли від літнього привілля, від погожих сонячних днів. Навіть Давід, хоч досі я не вважала його ні беручким до роботи, ані знавцем дитячих душ, проводив більшу частину свого дозвілля, готуючи мені ярлички з написами, малюнки, вирізки, монтажі, гербарії хлібних колосків, молодої картоплі та спілих суниць, бо я саме збиралася пройти з дітьми останню тему року: «Земля — годувальниця людей».

Одного вечора Гійом запросив мене повечеряти з ним у маленькій сільській кав'ярні, зовсім незнайомій мені. Яка це була полегкість посидіти отак спокійно кілька годин! Ми говорили тільки про себе, згадували своє раннє дитинство, школу, канікули, розмова плинула невимушено, майже весело. У чашках перед нами парувала кава, ми повільно пили її, і тут Гійом, ледь змінивши тон, сказав мені:

— Я оце щойно повернувся з Бове, Фан… Так, я вдень махнув туди, щоб побачитися з мадам Оффланж. Я подумав, можливо, Ян телефонував їй перед від'їздом, щось пояснив. Бідолаха, вона дізналася про все вперше від мене! Одне слово, я повернувся ні з чим…

Уникаючи дивитися на мене, він поволі набивав люльку.

— …або майже ні з чим! — глухо додав він.

— Майже?

— Ми з нею довго говорили. Я дізнався про деякі речі, котрі можуть пролити трохи світла на Янову втечу. «Після його повернення з Бергена, — сказала вона, — я відчуваю, як він розривається між двома батьківщинами, не має певності щодо свого майбутнього, і я вірю: він надто чесний, він не хоче баламутити серця молодої дівчини…» І ще таке: «Ян добре усвідомлює те, чим він завдячує Капітанові, він не може зробити його нещасним, забравши Фанні…»

Я похнюпила голову, відчуваючи, що й моє серце розривається надвоє. Мені пригадалися слова, які я сказала Годлен кілька днів тому на горищі: «Брат, дід — це не те, що чоловік!» А далі: «Годлен, якби Ян попросив мене приїхати до нього в Норвегію, я поїхала б завтра ж…»

Гійом якийсь час мовчки смоктав люльку.

— Такі міркування, — нарешті озвався він, — тільки роблять честь Янові.

— Яке мені діло до його честі! Я не Сірано де Бержерак!..[15]Мені нестерпна сама думка, що я можу втратити Яна назавжди!

— А дідові тим більше, уяви собі! — кинув Гійом несподівано різко. — Сьогодні я можу тобі сказати, Фан, що коли він і побоювався твого від'їзду до Норвегії, то боявся тільки за тебе. Сам же він…

І тоді Гійом розповів мені про те, що ось уже три дні старанно приховували від мене. Капітан розшукав свого приятеля, морського посередника, той подзвонив до Роттердама й Бремена, дізнався про місцеперебування «Торільда», і дідусь написав трохи тремтячою рукою телеграму й послав її навздогін Янові:

«Сонячні Дзиґарі оповиті туманом після твого від'їзду. Командир „Сіріуса“ жде новин».

— Це неправда, що він послав таку телеграму, скажи, Гійоме, що це неправда! —