Читати книгу - "Російські казки"

Сів він на коня, посадив із собою прекрасну царівну; високі стіни самі перед ними розсунулись, і поїхали вони в путь-дорогу.

Скоро чи ні — приїздить козак із царівною до царя.

Цар побачив свою доньку, зрадів, почав дякувати і дає козакові повні мішки й перлів.

Каже добрий молодець:

— Не треба мені ні золота, ні перлів; дай мені на спогад те барильце, що в льоху стоїть.

— Багато хочеш, брате! Ну, нічого не вдієш: дочка мені дорожча за все! За неї і барильця не шкода. Бери.

Козак узяв царський подарунок і вирушив білим світом мандрувати.

Їхав-їхав, трапився йому назустріч старезний дідок. Просить старий:

— Нагодуй мене, добрий молодче!

Козак зіскочив з коня, відв’язав барильце, покотив його праворуч — умить чудовий палац з’явився. Зайшли вони удвох у розмальовані палати й сіли за накритий стіл.

— Агов, слуги мої вірні! — гукнув козак. — Нагодуйте-напоїть мого гостя.

Не встиг вимовити — несуть слуги цілого вола і три казани напоїв. Почав дідок їсти й підхвалювати; з’їв цілого вола, випив три казани, крякнув та й каже:

— Малувато, та нічого! Дякую за хліб-сіль.

Вийшли з палацу; козак покотив своє барильце ліворуч — і палацу як не було.

— Поміняймося, — каже дідок козаку, — я тобі меч віддам, а ти мені барильце.

— А яка користь від меча?

— Так це ж меч-саморуб: варто тільки махнути — хоч яка сила незчисленна, всіх поб’є! Он, бачиш — ліс росте; хочеш, спробую?

Тут дідок дістав свого меча, махнув ним і каже:

— Іди, меч-саморуб, порубай дрімучий ліс!

Меч полетів і давай дерева рубати та в сажні складати; порубав і назад до господаря повернувся. Козак довго не думав, віддав діду барильце, а собі взяв меч-саморуб, сів на коня й надумав до царя повернутися. А під столицю того царя підступив сильний неприятель; козак побачив рать-силу незчисленну, махнув на неї мечем:

— Меч-саморуб! Зроби добре діло: порубай військо вороже.

Полетіли голови… І години не минуло, як ворожої сили не стало. Цар виїхав козакові назустріч, обняв його, поцілував і тут же вирішив віддати за нього заміж прекрасну царівну.

Весілля було пишне; на тім весіллі і я був, мед пив, по вусах текло, а в роті не було.

Жили собі в одному селі дід і баба, бідні-злиденні, і був у них син Іванко. Змалку любив він на дудочці грати. І так він добре грав, що всі слухали — наслухатись не могли. Заграє Іванко сумної пісні — всі зажуряться, у всіх сльози котяться. Заграє танкової — усі в танок ідуть, стриматись не можуть.

Підріс Іванко й каже батьку й матері:

— Піду я, татку й ненько, наймитувати. Скільки зароблю — усе вам принесу.

Попрощався і пішов.

Прийшов до одного села — ніхто не наймає. До іншого прийшов — і там наймити не потрібні.

Пішов Іванко далі.

Ішов-ішов і прийшов у дальнє село. Ходить від хати до хати, питає, чи не потрібен кому наймит.

Вийшов з однієї хати чоловік і каже:

— Чи не підеш до мене овець пасти?

— Піду, діло не хитре!

— Не хитре воно, справді. Тільки в мене така умова: як добре пастимеш — удвічі більше заплачу. А як хоч одну вівцю з моєї отари загубиш, нічого не отримаєш, прожену без грошей!

— Може ж не загублю! — відповідає Іванко.

— Отож, дивися!

Домовились вони, й почав Іванко отару пасти.

Уранці вдосвіта йде з двору, а повертається, коли сонце сяде.

Як іде він з пасовиська, господар із господинею вже на воротах стоять, овець рахують:

— Одна, дві, три… десять… двадцять… сорок… п’ятдесят…

Усі вівці цілі!

Так і місяць минув, і другий, і третій. Скоро треба з чабаном розраховуватись, заробіток йому платити.

«Що це? — думає господар. — Як це чабан усіх овець зберігає? У минулі роки завжди вівці пропадали: то вовк загризе, то самі кудись заблудять, загубляться… Недарма це. Треба подивитись, що чабан на пасовиську робить».

На світанку, коли всі ще спали, взяв господар овечого кожуха, вивернув його вовною назовні, натяг на себе й заліз у хлів. Став посеред овець навкарачки. Стоїть чекає, коли чабан пожене отару на пасовисько.

Як сонечко встало, Іванко прокинувся й погнав овець. Забекали вівці й побігли. А господарю хоч і важко, тільки він не відстає — біжить разом з вівцями, покрикує:

— Бе-бе-бе! Бе-бе-бе!

А сам думає: «Тепер я все дізнаюся, вивідаю!» Гадав він, що Іванко його не помітить. А Іванко зіркий був, зразу його побачив, тільки не показав — жене овець, а сам вряди-годи й цьвохне їх батогом. Та все мітить просто господареві по спині!

Пригнав овець на узлісся, сів під кущем і почав окраєць жувати.

Ходять вівці по галявині, щипають траву. А Іванко за ними наглядає. Як побачить, що якась вівця хоче до лісу забігти, враз на дудочці заграє. Всі вівці до нього й біжать.

А господар усе навкарачки ходить, головою в землю тицяє, начебто траву щипає.

Утомився, упрів, а показатися соромно: розкаже чабан сусідам — ганьби не спекаєшся!

Як наїлися вівці, Іванко й каже їм:

— Ну, ситі ви, задоволені, тепер і потанцювати можна!

Та й заграв на дудочці танкової.

Почали вівці скакати й танцювати, ратицями притупувати! І господар з ними: хоч не ситий і не задоволений, а вискочив із