Читати книгу - "Подорож на Місяць"

— Чорт! — сказав він. — Як же там має бути жарко!

— Візьми ще до уваги, — додав Ніколл, — що там день триває триста шістдесят годин.

— Проте, — сказав Барбікен, — тамтешні ночі мають таку саму тривалість, і через те, що тепло поновлюється через випромінювання, їх температура може бути лише температурою міжпланетних просторів.

— Нічого собі країна! — сказав Мішель. — Але це не має значення. Я вже бажав би там бути. Ах, мої любі товариші, як це буде цікаво побачити Землю замість Місяця, дивитись, як вона сходить на горизонті, розрізнювати обриси її континентів, казати: оце тут Америка, а тут Європа. Потім простежити, як вона поступово зникатиме в сонячному промінні. До речі, Барбікене, чи є затемнення Сонця і Землі у селенітів?

— Так, затемнення Сонця, — відповів Барбікен, — коли центри всіх трьох світил перебувають на одній лінії, при чому Земля посередині. Але це тільки кільцеві затемнення, під час яких Земля, спроектована на сонячному диску, як на екрані, дає змогу бачити велику частину його.

— А чому, — запитав Ніколл, — там не буває повного затемнення? Хіба конус тіні, який відкидає від себе Земля, не досягає Місяця?

— Так, коли не брати до уваги рефракції земної атмосфери, — відповів Барбікен. — Відомо, що середня відстань від Місяця до Землі — 60 земних радіусів. Отже, звідси — висновок, що під час затемнення Місяць перебуває поза конусом глибокої тіні і що Сонце посилає не тільки проміння від своїх країв, а й від свого центра.

— Тоді, — сказав Мішель глузливо, — чому там бувають затемнення, коли їх не повинно там бути?

— Лише тому, що сонячне проміння послаблюється рефракцією і що атмосфера, яку воно проходить, гасить більшу його частину.

— Оця причина мене задовольняє, — відповів Мішель. — Крім того, ми самі це побачимо, коли там будемо. Ах, я й забув! Котра година зараз?

— Третя, — відповів Ніколл.

— Як швидко минає час у розмові вчених, таких, як ми. Рішуче, я відчуваю, що занадто вже багато навчився. Я відчуваю, що зробився вже цілим колодязем мудрості.

Кажучи так, Мішель, виліз аж до склепіння снаряда, «щоб краще спостерігати Місяць», за його висловом. Тимчасом його приятелі розглядали простір крізь нижній ілюмінатор. Нічого нового не можна було відзначити.

Спустившись, Мішель Ардан наблизився до бокового ілюмінатора і раптом скрикнув від здивовання.

— Що там таке? — спитав Барбікен.

Президент підійшов до скла і помітив щось подібне до розпластаного у просторі мішка за кілька метрів від снаряда. Цей предмет здавався нерухомим так само, як і снаряд, і через це він повинен був мати однаковий з ним поступний рух.

— Що це за річ? — повторював Мішель Ардан. — Мабуть, це якесь маленьке тіло в просторі, яке наш снаряд захопив у сферу свого притягання і яке полетіло разом з ним до Місяця?

— Мене дивує, — відповів Ніколл, — що вага цього тіла, певна річ, менша за вагу ядра, дає йому змогу триматися точно на рівні снаряда.

— Ніколл, — відповів Барбікен після хвилини міркування. — Я не знаю, що за предмет, але напевне знаю, чому він тримається у площині снаряда.

— А чому?

— Бо ми летимо в порожняві, мій любий капітане, а в порожняві тіла падають або рухаються — це все одно — з однаковою швидкістю, хоч би яка була їх вага або форма. Тільки повітря своїм опором утворює різницю ваги. Коли ви за допомогою насоса зробите безповітряний простір у порожній трубці, то предмети які ви туди кинете, часточки пороху чи часточки свинцю, падатимуть там з однаковою швидкістю. Тут, у просторі, така ж причина і такий же наслідок.

— Цілком справедливо, — сказав Ніколл. — І все, що ми кидатимемо з нашого снаряда у простір, неодмінно подорожуватиме разом з нами аж до Місяця.

— Ах! Які ми осли! — вигукнув Мішель.

— Чому? — спитав Барбікен.

— Нам треба було наповнити снаряд корисними речами, книжками, інструментами, приладами тощо. Потім ми усе це повикидали б, і воно тяглося б за нами на буксирі. А я оце думаю: чому б нам не погуляти там «надворі», як гуляє отой болід? Чому ми не кинемось у простір через ілюмінатор? Яка це була б насолода, відчути себе підвішеним у просторі, ще в сприятливіших умовах, ніж птах, який повсякчас мусить махати крилами, щоб триматись у повітрі!

— Згоден, — сказав Барбікен. — Але як тоді дихати?

— Прокляте повітря, якого тут невистачає!

— Та якби воно навіть і було тут, Мішелю, ти незабаром залишився б далеко позаду, бо щільність твого тіла менша за щільність снаряда.

— Тоді це зачароване коло?

— Авжеж, воно гірше, ніж зачароване.

— І треба залишатись ув'язненим у цьому вагоні?

— Так, треба.

— Ага! — вигукнув Мішель голосно.

— Що з тобою? — спитав Ніколл.

— Я знаю, я здогадався, що таке ми вважали за болід. Це зовсім не астероїд! Це зовсім не уламок розбитої планети!

— Ну, а що це! — спитав Барбікен.

— Це наш нещасний пес! Це — Сателіт!

Справді, цей скалічений предмет, невпізнаваний, зведений нанівець, був труп Сателіта, що підіймався й підіймався.

Отже, таке своєрідне, дивне, але логічне, з'ясоване явище відбувалося в цих особливих умовах. Всякий предмет, викинутий із снаряда в простір, повинен був рухатися за ним такою