Читати книгу - "Подорож на Місяць"

Коли вони спостерігали Землю через нижнє скло, вона здавалась їм не більш як темною плямою, що потонула в сонячному промінні. Не було вже ні серпа, ні попелястого світла. Завтра, опівночі, Земля повинна була стати «новою», саме тоді, коли Місяць буде в повній фазі. Угорі нічне світило дедалі більше наближалося до лінії, по якій летів снаряд, і повинно було зустрітися з снарядом у призначений час.

Навколо, скільки сягав зір, чорний небозвід був, мов бісером, усіяний блискучими точками, які, здавалося, повільно пересувалися. Але на такій значній віддалі, як вони були, їх відносні розміри не змінювалися. Сонце і зорі здавалися такими ж, як їх бачать на Землі. Місяць тимчасом значно збільшився. Але підзорні труби мандрівників, взагалі не дуже сильні, не давали змоги робити корисні спостереження на його поверхні і розібратися в її топографічних і геологічних особливостях.

Тому час проходив у нескінченних розмовах. Найбільше говорили про Місяць. Кожен викладав запас своїх відомостей. Барбікен і Ніколл завжди були серйозні, а Мішель Ардан завжди фантазував.

Снаряд, його стан, його напрям, випадки, які могли трапитися з ним, запобіжні заходи, яких треба вжити перед його падінням на Місяць, — все це було невичерпною темою для різних здогадок.

Під час сніданку Мітелеві спало на думку дізнатись, які були б наслідки, коли б снаряд раптом спинився, маючи ще величезну початкову швидкість.

— Але, — відповів Барбікен, — я не уявляю собі, як це снаряд міг би спинитися.

— Припустімо це, — відповів Мішель.

— Це припущення нездійсненне, — заперечив практичний Барбікен. — Хіба що сила вибуху була б для нього недостатня. Але тоді його швидкість зменшувалася б помалу, і він не зупинився б раптом.

— Ну, а якби він зіткнувся з якимсь тілом у просторі?

— З яким?

— З цим величезним болідом, який ми зустріли.

— Тоді, — сказав Ніколл, — снаряд розбився б на шматки, і ми разом з ним.

— Ще краще, — відповів Барбікен. — Ми були б спалені живцем.

— Спалені! — вигукнув Мішель. — Оце так історія! Шкодую, що не сталося такого випадку, «щоб побачити», як воно було б.

— І ти побачив би це, — відповів Барбікен, — тепер відомо, що тепло є лише видозміна руху. Коли підігрівають воду, тобто коли їй надають тепла, це означає, що надають її молекулам руху.

— Ого! — вимовив Мішель. — Он яка дотепна теорія!

— І правильна, мій друже, бо вона з'ясовує всі явища тепла. Тепло — це лише молекулярний рух, коливання часточок тіла. Коли гальмують поїзд, він зупиняється. Але що робиться з рухом? Він перетворюється в тепло, і гальмо нагрівається. Навіщо мастять вісь колеса? Щоб не дати їй підігрітися, бо рух перетворюється в тепло. Ти розумієш?

— Чи я розумію? — відповів Мішель. — Чудово! Ось, наприклад, коли я біжу довгий час, так що весь пітнію, чому я мушу зупинитися? Ясна річ: бо мій рух перетворився в тепло.

Барбікен не міг не усміхнутися на таку відповідь Мішеля. Потім він повернувся до своєї теорії.

— Отже, — сказав він, — якби наш снаряд зіткнувся з іншим тілом, сталося б те саме, що буває з кулею, яка ударяється об металеву броню і падає розтоплена, бо її рух перетворився в тепло. Якби наше ядро зіткнулося з болідом, то його швидкість, раптом зведена нанівець, розвинула б таку жару, яка спалила б його вмить.

— Тоді, — спитав Ніколл, — що сталося б, якби Земля раптом зупинилася у своєму поступному русі?

— Її температура дійшла б до такої точки, — відповів Барбікен, — що вона відразу перетворилася б у пару.

— Добре, — вимовив Мішель. — Такий засіб кінчити із світом має спростити чимало речей.

— А якби Земля впала на Сонце? — сказав Ніколл.

— За обчисленням, — відповів Барбікен, — це падіння розвинуло б жару, яка дорівнювала б жарі 1 600 куль вугілля, таких завбільшки, як земна куля.

— Добрий приріст температури для Сонця, — зауважив Мішель Ардан, — за який би нам, без сумніву, подякували жителі Урана або Нептуна, бо вони мусять померти від холоду на своїх планетах.

— Отже, друзі мої, — продовжував Барбікен, — всякий рух, раптом зупинений, розвиває тепло. І ця теорія дає змогу припустити, що жара Сонця живиться градом болідів, які невпинно падають на його поверхню. Навіть обчислили…

— Приготуймось, — промимрив Мішель, — знову починаються цифри.

— Навіть обчислили, — спокійно провадив далі Барбікен, — що падіння кожного боліда на Сонце повинно розвинути жару таку ж, як чотири тисячі мас кам'яного вугілля такого самого об'єму.

— А яка жара Сонця? — спитав Мішель.

— Вона дорівнює жарі, яку розвинуло б горіння вугілля, що оточувало б Сонце шаром у 27 кілометрів завтовшки.

— І ця жара?..

— Могла б закип'ятити за годину 2 мільярди 900 мільйонів кубічних міріаметрів води.

— І вона нас не посмажить? — вигукнув Мішель.

— Ні, — відповів Барбікен, — бо земна атмосфера вбирає чотири десятих жари Сонця. Крім того, кількість тепла, яка припадає на Землю, становить лише дві мільярдні частки всього випромінювання.

— Я бачу, що все обертається на краще, — зауважив Мішель, — і що атмосфера є корисна вигадка, бо вона не лише дає нам змогу дихати, а й не дозволяє нас попекти.

— Так, — сказав Ніколл, — і, на жаль, вона зовсім не така на Місяці.

— Ба! — вимовив Мішель, завжди самовпевнений. — Якщо там є якісь жителі, — вони дихають. Якщо їх там більше немає, то вони, мабуть, залишили досить кисню для трьох осіб, хоча б на дні рівчаків, куди він опустився через свою вагу. Гаразд? Ми не злізатимемо на гори. Оце й усе.

І Мішель,