Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

це я вже трохи наперед забігаю. Хоча розповідь моя й так майже на цьому місці скінчиться, бо скільки часу відбирає біг у естафеті чотири по сто? Заледве хвилину. Але недарма для техніки такі поняття, як хвилина чи сантиметр, вже нічого не варті. В техніці — мільйонні частки секунди, мікрони, мілімікрони — ото одиниці виміру! Навіть в житті протягом секунди, ні, брешу, протягом хвилини, може стільки всього статися, що тільки встигай дивуватися. Хоча коли підійти до події об'єктивно і розумно проаналізувати все, у всьому як слід розібратися, то виявиться, що все так і мало статися, все має свій логічний кінець.

А почалось, що Римка Малашевич — вона бігла на третій дистанції — раптом перечепилася, заплуталась у власних ногах і впала. Та так впала, що навіть естафетна паличка вилетіла з її руки і викотилась аж на зелений моріжок стадіону. Словом, поки Римка встала, поки паличку підняла, знову побігла — метрів з двадцять дистанції було втрачено. А бігти лі не кілометр — «сотку» бігти, метрів двадцять — це п'ята частина дистанції. І в Іржика, практично, не було ніяких шансів прибігти навіть другою, бо коли Римка Малашевич їй естафетну паличку передала, всі три її суперниці-бігунки були вже далеко. Стадіон так і ахнув! Толя Юхимець аж очі заплющив, застогнав і почав сидячи розхитуватись, ще й голову охопив руками, ніби у нього всі разом зуби розболілися. Воно й справді неприємно, але ж не можна так нюні розпускати.

Словом, коли б Іржик прийшла навіть четвертою на фініш, ніхто б не мав права їй бодай слово невдоволення сказати. І з Римки не варто було б шкуру знімати — з ким не трапляється!

А коли б Іржик прийшла третьою, вона б заслужила оплески всього стадіону. Другою — це взагалі був би подвиг. А вона прийшла першою. І стадіон ревів. І я не одразу почув слова Кирила, що найближче сидів біля мене:

— Вадько, він стоїть!

— Хто?

— Максим!

Я глянув — справді, Максим стояв! А потім він зробив крок, ще крок — і поточився, мало не впав, але полковник опам'ятався першим, підхопив його під обидві руки, потім кинувся Олег Борщов, допоміг полковникові всадити Максима в кріселко, а Максим був блідий і щось шепотів, а ми не могли розібрати, що він там шепоче. А потім десь взялася Іржик, і вона обхопила його за шию руками, і плакала, і поцілувала його, сльози текли з її очей, і вона повторювала:

— Я ж казала… Я завжди знала, що ти підеш…

Ну-у… Оце я вперше за чотирнадцять років побачив, як плаче Іржик. Ми з дитсадка з нею знайомі, вісім років в один клас ходимо, а я вперше побачив, як вона плаче. І чого було плакати по всьому? Все правильно, нічого загадкового, чого не можна було б пояснити з наукових позицій, не сталося. Марко Ісайович давно це передбачав. І я страшенно радий, що Максим встав і пішов. Але я не розумію, як змогла Іржик про це так блискавично дізнатися і опинитися поруч з Максимом? І ще. Їй же треба було ще бігти «сотку», а вона вже на бігову доріжку не повернулася, і через це її не включили в збірну міста.

А Толя Юхимець сам мало не розплакався (Іржику сльози можна вибачити, як-не-як вона — дівчинка) і каже:

— Я бачив! Я ще позаминулої неділі, в Теренках, коли там, на тих окопах… Я бачив, як Максим зігнув і розігнув ноги в колінах! Я бачив!

Ат, тепер всі такі розумні поставали! Ні чорта він не бачив і не треба було базікати.

А Максим раптом знепритомнів, і ми на руках понесли його в полковникову машину. Кріселко, звичайно ж, забули на стадіоні. Потім Толя Юхимець з полковником поїхали по кріселко. Воно стояло, де й стояло. Хто його візьме? Кому воно потрібне? Максимові, до речі, воно тепер не потрібне теж…

ТЕЛЕГРАМА, НАДІСЛАНА ВАЛЕНТИНОЮ СЕРГІЇВНОЮ ГРАБЧЕНКО ДО ВІКТОРА АРТЕМОВИЧА ГРАБЧЕНКА:

«Він встав і пішов крп Обнімаю кома цілую кома Валя крп»

ЕПІЛОГ

Роман має більш-менш щасливий кінець. А хотілося, щоб він був ще щасливіший.

Наприклад, скінчити його (бодай в епілозі про це згадати!) так, що Максим вступив до морехідного училища після закінчення восьмого класу. Але не можна так написати, бо Максим зараз ніби вчиться ходити заново. Він спирається на милиці. Марко Ісайович каже, що місяців за три Максим відкладе милиці користуватиметься лише ціпком. А потім і ціпок відкладе. Буде ходити, як всі здорові нормальні люди. Коли? Важко сказати..

Або хіба б не хотілося, щоб Іржик, Іра Войтенко, яка мріє про олімпійські медалі, хіба б не хотілося, щоб її того дня, як Максим встав і пішов, зарахували до юнацької збірної міста?

Але цього теж, на жаль, поки що не сталося.

А як хочеться, щоб Іван Іванович Швецов знайшов свого друга старшого лейтенанта Михася живим або хоч дізнався, де він загинув. Але… Толя Юхимець все носить і носить на пошту рекомендовані листи, а відповіді на них надходять невтішні.

Знову ж таки, як хочеться, щоб Василь Сорока знайшов золоту пектораль і прославився на весь світ!

Або хіба так важко було десь одним рядком сказати, що портрет Костянтина Івановича Юхимця вже висить на Дошці пошани і що Костянтин Іванович в рот не бере спиртного? Але це поки що не так.

Знову ж таки Кирило Куличенко. Раптом його оповідання друкують в піонерській газеті чи в журналі? От було б здорово! Це ж елементарно, як сказав би Вадя Іванов.

До речі, дуже б хотілося, щоб Вадя Іванов не був таким вже суворим «технократом».

А Олег Борщов, більше відомий