Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

сумку старшого лейтенанта Михася Васинка, його планшет… А в тому планшеті лежатимуть документи старшого лейтенанта Васинка. І, може, його передсмертна записка. Це було так по-дитячому, що й мене самого не варто було в цьому переконувати — Анатолію, ти помиляєшся! Хтось би його вже знайшов досі. І найпершим, мабуть, сам Василь Сорока.

Так і з Максимом… Я міг мимоволі примусити себе уявити, як Максим ворухнув ногами, як зігнув і розігнув їх у колінах. Але як не помітив цього Максим? Значить, я помиляюсь? Чи він був настільки захоплений бігом Іржика, що взагалі забув про все на світі? Ноги його рефлекторно, як каже Кирило, зігнулися і розігнулися в колінах, а він і не відчув цього. Могло таке бути? Коли б у ту хвилину поряд з нами стояв Марко Ісайович, я тихо, щоб мене не почув Максим, запитав би в нього — може таке бути чи ні? Я б звернув увагу Марка Ісайовича на це, бо це, мабуть, мало б дуже велике значення для нього, як для Максимового лікаря. Але Марка Ісайовича не було, він зостався далеко звідси, в місті, а Іржик вже поверталася до нас. Назад вона не бігла, йшла поволі.

— От як це робиться, — сказала Іржик Максимові. — А тепер спробуй ти.

Не можу, — винувато всміхнувся їй Максим.

А я вже розкрив рота, щоб сказати Іржику, що я тільки що бачив, але тут-таки прикусив язик… Вона б, безперечно, запитала: «А ти певен, що тобі не примарилося?» А хіба я був певен? В тім-то й річ, що я не був в цьому певен. І я промовчав. Бо коли б я сказав, що не певен, що, можливо, мені здалося, я знаю, що почув би у відповідь від Іржика: «О, та в тебе вже видіння починаються! Я ж завжди говорила, що ти юродивий».

І я промовчав. І зараз караюсь. І буду каратись доти, доки не поговорю з Марком Ісайовичем. Але побачу я його найраніше післязавтра. Ну чому я такий нерішучий і чому між моїми бажаннями і активними діями завжди лежать провалля? І чому, коли я, не порадившись з ким-небудь, починаю діяти, моя активність часом завдає шкоди іншим, як це було з тим листом до Міністерства охорони здоров'я?

Але як би мені кепсько не було, якими б неприємностями для мене не оберталась моя активність, я не перестану вболівати за інших.

ВАДИК ІВАНОВ

— Відверто кажучи, легка атлетика мене цікавила мало. Я вважаю її допоміжним видом спорту, хоч такі, як Кирило, вигадали про неї, що вона «цариця» спорту. Чи «королева»? Бо таки справді, ніяка не цариця і не королева, а потрібна для загального розвитку. От хоча б у футболі. Хіба Олег Борщов не тренується в бігу на короткі дистанції? Ого, ще й як тренується! Йому це треба, щоб шалений спурт розвинути, щоб від захисника втекти чи наздогнати нападаючого з іншої команди і відібрати у того м'яч. А сама легка атлетика, як на мене, абсолютно безперспективна. Скільки б вони не бігали, колись таки добіжать до своєї точки і далі ні тпру, ні ну. Це ж елементарно. Зараз за скільки «сотку» пробігають чемпіони? За десять секунд? Ну от. А скільки вони йшли до цього результату? Кільканадцять десятків років. Щоб якусь там десяту частку секунди виграти, на це мало не сто років пішло. А техніка? Автомобіль, коли його тільки винайшли, скільки кілометрів на годину робив? Кілометрів з двадцять на годину, щонайбільше. І тому були раді. Але не минуло й ста років, ну, минуло років з вісімдесят від сили» а то й того не минуло — і автомобіль подесятерив свою швидкість. І це я кажу про звичайний, серійний автомобіль, яким будь-яка бабуся може керувати. Я ж не кажу про сучасні гоночні автомобілі, які в порівнянні з тими, першими, подвадцятерили і навіть потридцятерили свою швидкість. Можуть чимось подібним похвалитися легкоатлети? Можуть вони за сто років тренувань, різних змагань і рекордів, я вже не кажу — подесятерити свою швидкість, бо це вже взагалі фантастика, яка навіть в голову Кирила Куличенка не забреде, — сто метрів на секунду бігти — можуть вони бодай подвоїти свою швидкість і пробігати «сотку» за п'ять секунд? Та ніколи в світі! А коли навіть зможуть, то який в цьому сенс? Зараз елементарний реактивний двигун може розвити швидкість чотириста метрів на секунду. Ї навіть більше. То що тут легкоатлети можуть доказати?

І скажу відверто, коли б того дня бігла не Іржик, мене б на стадіон арканом не затягли б… Хоча ні, брешу. Коли б навіть бігла не Іржик, а якась інша дівчинка з нашого класу чи й з нашої школи, все одно пішов би. І змагання досить серйозні, відбіркові. Переможців зараховують в юнацьку збірну міста. Подія? Подія. А крім того, як би я міг не піти, коли пішли всі наші? І полковник Швецов і Максим. Навіть Васько Сорока прителебенився зі своїх Теренків «поболіти» за Іржика.

Словом, всі наші зібралися на стадіоні, всі при купі. Максим попереду першого ряду в секторі, майже при самій біговій доріжці в своєму кріселку сидить, ми всі, і полковник Іван Іванович Швецов — в першому ряду, коло нього. Боліли — куди-и твоє діло! Кричали, галалакали! Іржик ще й не бігла, а ми за інших з нашої школи, «боліючи», вже горлянки позривали.

У Іржика два забіги. Спершу в естафеті чотири по сто, а вже потім «персональна» її стометрівка. В естафетному забігу Іржик на останній дистанції стояла. Ну, тренерці її видніше, куди кого ставити. І треба сказати, що тренерка Іржикова правильно зробила, там, на останній дистанції Іржика поставивши. Ніби в неї якісь передчуття були. Хоча я особисто ні в які передчуття не вірю. Просто коли все правильно і раціонально зроблено, і хоч щось в процесі роботи спершу не ладиться, а потім все обернеться як слід, тоді всі починають: «А я казав, а я ж говорив, а я ж передбачав!» От хоч би й Толя Юхимець… Але