Читати книгу - "Овернський клірик"

— Усе? — вразився я. — А що було далі?

Старий розвів руками:

— Далі? Про це ви знаєте, напевно, більше, ніж я. Жанна була заручена з Арманом де Пуаньяком, але перед весіллям втекла, потім повернулася. А за три роки почалася ця безглузда історія…

— Ви знаєте висновки слідства?

Сеньйор Гуго кивнув:

— Так, монсеньйор де Лоз надіслав мені копію. Звісно, не все переконує, але, по-моєму, це найкращий результат.

— Найкращий? — не витримав я. — Кращий, ніж знайти істину?

— Це дуже складна справа. Складна насамперед тому, що в ній переплелися інтереси різних людей, і знатних, і незнатних. У цій історії багато етапів, і щоразу треба ставити собі запитання: «Кому це потрібно?».

— Почнімо, сину мій, — погодився я. — Уявімо собі, що слідство помилилося, й до Артигата повернулася не Жанна де Гарр, а якась… чорнокоса самозванка, котру всі вважали Жанною.

— Через відьмині підступи, — блідо посміхнувся сеньйор Гуго. — Бідолашна Лізетта Дапіо! Вона вірила, що її мати була відьмою, й сама хотіла навчитися цієї мерзоти. Хтось сказав їй, що в підвалі нашого замку в Бретані заховано якісь древні обереги, й вона блукала там цілими тижнями…

Я згадав звіт брата Умберто — табличка з незрозумілими письменами. «Гріхи дерґів»!

— …Та повірте мені, святий отче, Лізетта не була відьмою. У будь-якому разі, їй не до снаги було три роки відводити очі цілому селу.

Я не став сперечатися — йому видніше.

Хрест над зруйнованою церквою начаклувала явно не вдова де Піо.

— Та все ж припустімо, сину мій, що в село повернулася не Жанна. Кому це було вигідно?

Старий розвів руками:

— Якщо Жанну вбили… Я кажу «якщо», святий отче. Тоді — її вбивцям, щоб заховати сліди. Але дехто виграв набагато більше. Останнім часом де Гарри змогли зібрати чимало — у будь-якому разі як для Артигата. Обидві дочки отримали б чималий посаг, крім того, у Санксі немає синів…

Натяк був зрозумілий — сеньйор Гуго вказував на того, хто втік, не чекаючи нашої з ним розмови. Арман де Пуаньяк.

— Ця людина по-своєму послідовна. Спочатку він сватався до молодшої сестри. Потім — до старшої…

— Що? — Ансельм, не витримавши, підхопився. — Сеньйоре, ви хочете сказати, що де Пуаньяк був заручений із Розою де Гарр? Жанниною сестрою?

— Вона була дуже вродлива — Роза Дагарр. Набагато вродливіша за свою сестру. Кажуть, вона справді покохала цього парубка…

— Отже, вони були заручені, — я перевів подих. — Роза де Гарр була нареченою де Пуаньяка…

— Ні. Дружиною.

Я змусив себе стриматися й прочитати «Отче наш» грецькою. Не допомогло, і я перейшов на арабську. Нарешті я відчув, що можу говорити.

— Сину мій… Ви даремно приховали це від слідства.

— Я? — старигань украй здивувався. — Я й не думав приховувати. Хіба цього немає в протоколі?

У протоколі цього не було. Монсеньйор де Лоз мав свою точку зору на те, що слід долучати до справи. Згадався отець Жеак: «Так, історія дуже погана…»

— Дивно… Я думав, ви про це знаєте. Вони обвінчалися таємно, в далекій каплиці в Ле-Мас-д’Азіля — це півдня шляху від Артигата. Вінчав їх якийсь мандрівний чернець. Де Пуаньяк хотів змусити Санксі визнати цей шлюб, але той відмовився й обіцяв проклясти дочку. Ну, це ще півбіди, але він сказав, що не дасть посагу й не залишить нічого за заповітом. Тоді… Тоді щось сталося, й Роза кинулася в озеро. Знайшли її одяг — і більше нічого.

— Ну, а як же Жанна?! — вигукнув Ансельм. — Після того, як загинула сестра?

— Жанна не звинувачувала де Пуаньяка. Вона вважала винним батька. А той і справді почувався винним. Словом, Жаннин чоловік має успадкувати все добро де Гаррів. Тому можете самі вирішити, хто був зацікавлений, щоб весілля відбулося, — навіть із самозванкою.

«А також у тому, щоб ця чорнокоса вчасно загинула, — подумки додав я. — Схоже на правду. Але не на всю правду…»

— Це відповідь на запитання «кому вигідно».

— На перше запитання, — посміхнувся я. — Є інші. Кому вигідна поява сестри Цецилії з Мілана? Кому вигідно було її впізнати? Кому вигідно вмовити всіх змінити свідчення й звалити все на вдову Піо, котру так вчасно наздогнав Божий Суд?

Старий посміхнувся — цього разу холодно й жорстко:

— І ще запитання — кому вигідно направляти сюди посланців Рима з надзвичайними повноваженнями? Може, в цьому запитанні — відповідь на попереднє?

Відповідь я знав — її мені дав Орсіні ще в Нотр-Дам-де-Шан. А зам’яти справу вигідно монсеньйорові де Лозу, який загруз у брудних оборудках, можливо, графові Тулузькому й, майже напевно — мешканцям цього дивного замку.

— Шукайте, святий отче! Адже ви знаєте прислів’я…

Прислів’я я не знав — хоча б тому, що вимовив його сеньйор Гуго абсолютно невідомою мені мовою. Побачивши мій подив, він пояснив:

— Це басконською. Якщо перекласти латиною, то буде так: «Мертві не залишаються самотніми. А якщо залишаються — вони не мертві».

Прислів’я здалося дивним, але басконців у цьому звинувачувати було не варто. Хоча об тому, що мова, якою воно пролунало, була якою завгодно, але не басконською.

— Я читав один манускрипт, — несподівано заговорив Ансельм. — Це рідкісна версія житія Святого Патрика. Там сказано, що перед відплиттям до Ірландії він хрестив лоґрів, котрих автор називає також дерґами або дарами.

Сеньйор Гуго кивнув:

— Так, святий отче. Лоґрів іноді називають дерґами. Але, заради Бога, не плутайте нас із тими страховиськами, про