Читати книгу - "Нащадки скіфів"

Переважна більшість кибиток і великих возів з шістьма колесами стояла осторонь того шляху. Круглі повстяні кибитки підносилися праворуч і ліворуч; подекуди між ними лишалися тільки вузенькі проходи. Але подекуди осторонь стояли великі й пишні кибитки, мов серед невеличкого майдану. Здебільшого то були кибитки знатних скіфів старшин.

Ці кибитки стояли не просто на землі, а на величезних возах, подібних до громіздких барок, поставлених на масивні незграбні колеса.

Невеличкі кибитки простих скіфів з грубої прядивної тканини, навпаки, дуже рідко зводилися на возах; як правило, вони стояли прямо на землі. Таких було найбільше, — і вони тісно тулилися одна до одної.

Зовсім окремо майоріли великі кибитки з повсті червоного кольору. Вони належали найбагатшим скіфам — червоний колір взагалі означав приналежність до знаті. Навколо таких кибиток на певній віддалі, звичайно, юрмилися десятки маленьких кибиток і возів, де жили родичі знатного скіфа, його служники й раби.

Деякі великі кибитки були ще й оздоблені різними прикрасами. Кольорові стрічки прикрашали входи та верхівки кибиток. Вони ніби відганяли від родини скіфа злих духів. На повсті були нашиті металеві бляхи. Здебільшого — біля входу. А всередині на стовпах висів маленький і великий посуд різної форми і різного призначення. Чим багатший був власник кибитки, тим, звісно, і коштовніший був його посуд.

І ще одна дивна прикраса біля кибитки привернула увагу Артема.

Це були два стовпи, між якими протягнено шкіряний мотузок. На ньому гойдалися малесенькі різноколірні шкірки — чорні, білясті, руді. Наче то сушилися хутра якихось маленьких звірків. Що то за звірки?

Артем навіть повернув коня, щоб краще роздивитися цю незрозумілу оздобу. Варкан одразу під’їхав до нього, готовий, як і завжди, допомогти своєму другові-чужинцю. Забувши про те, що Варкан все одно не зрозуміє його, Артем запитав, указуючи рукою:

— Що то за дивні хутра висять? Що за тваринки?

Варкан простежив за його жестом і всміхнувся. Кивнувши головою, він вказав на уздечку свого коня. Здивований Артем побачив на ній такі ж самі шкірки.

— Отакі, Варкане, отакі! — ствердив він. — Що це таке?

Розумний молодий скіф не вимагав перекладу. Він підніс руку до своєї голови, швидким помахом обвів верхню її частину і немовби щось зірвав з неї. Артем мовчки дивився на нього, не розуміючи пояснення. Варкан повторив рухи — вже навколо голови юнака. Він навіть легенько сіпнув його за волосся і знову вказав на зморшкуваті шкірки на вуздечці. На обличчі його грала широка добродушна усмішка.

Артем починав догадуватися. Та невже?.. Він глянув ще раз на Варкана, на шкірки. Потім покликав Дмитра Борисовича.

— Що таке, Артеме? — відгукнувся археолог.

— Я не знаю, чи правильно я зрозумів Варкана, Дмитре Борисовичу, — швидко заговорив юнак. — Мене зацікавили оці шкірки. А він так пояснює, ніби це скальпи. Чи ж може таке бути?

— Не тільки може, а так воно й є, — незворушно відповів археолог. — Тільки, звісно, для Варкана це не скальпи, бо то слово латинське. Але так чи інакше — це шкіра з голови вбитого ворога.

— Який жах! — вихопилося в Артема.

— З його погляду — ніякого жаху, а, навпаки, почесна ознака. Практично це той самий скальп, хоча скіфські звичаї значно давніші, і немає потреби хоча б назвою поєднувати їх з пізнішими індійськими традиціями. Справа в тому, Артеме, що скіфи справді мали такий звичай — знімати шкіру з голів убитих ворогів. Скальпи на вуздечці скіфського воїна — ознака його особистої мужності, відваги, бойової хитрості. Такий звичай, як ми бачимо, вберігся і в цьому племені. Варкан гордий тими оздобами. Він, мабуть, навіть дивується, що в нас немає таких шкірок, бо поважає нас. От я зараз перевірю.

Археолог звернувся до Варкана. Скіф жваво відповів. Потім він одв’язав від вуздечки одну шкірку і подав її Артемові.

— Що таке? — щиро здивувався юнак.

Дмитро Борисович голосно розсміявся:

— Ну, це просто чудово! Варкан хоче подарувати вам одну шкірку.

— Навіщо?

— Мовляв, у нього їх багато, а в молодого друга немає. То хай він візьме одну й почепить її на вуздечку свого коня! Ха-ха-ха, Артеме, це надзвичайно! Майте на увазі, що це — дуже благородний вчинок. Варкан розлучається з великою в його розумінні коштовністю, щоб зробити приємність своєму другові.

— Яка ж з цього приємність?

— З погляду Варкана — велика. Ну, Артеме, не вагайтеся. Приймете подарунок?

Юнак відмахнувся.

— А що я з ним робитиму, Дмитре Борисовичу? Я розумію, що для Варкана це почесна оздоба. Але навіщо вона мені?.. Та мене нудить, коли я дивлюся на цей скальп… чи шкірку, як ви кажете. Ні, не треба.

— Майте на увазі, Артеме, Варкан може образитися, — зауважив цілком серйозно археолог. — Ви відмовляєтеся від його подарунка, який він хоче зробити вам од щирого серця.

Проте Артем уже знайшов вихід:

— Скажіть Варканові, Дмитре Борисовичу, що в нашій країні, мовляв, звідки ми прибули, немає звичаю носити такі шкірки. Отже, я йому дуже дякую і прошу лишити шкірку в себе. Це ж буде, мабуть, зрозуміло йому?

— Сподіваюся. Зараз перекладу.

Вони їхали далі. І серце Дмитра Борисовича, серце ентузіаста-археолога, раділо більше й більше. Ну, хіба ж міг він бодай мріяти про те, щоб побачити справжнього зубного лікаря скіфів, та ще й за роботою?..

Вся група спинилася біля кибитки, де зібралися скіфи. Люди розступилися перед вершинками за давнім звичаєм: піший мусить дати дорогу кінному, бо кінний завжди знатніший од пішого. Зробили це люди мовчки і похмуро; але потім, пізнавши Варкана, весело й радісно вітали його. І ще раз Артем подумав: з якоїсь невідомої причини