Читати книгу - "Знахідка на все життя"

На сейнері з нетерпінням чекали повернення човна. Вже сонечко повернуло під обід. Подув звичайний у такий час вітер з моря — моряна. Він погнав хвилі до берега. Мартини, нарешті, вгамували голод — відпочивали на пляжі. А човен все не повертався.

Кіндрат Васильович занепокоєно походжав по палубі і раз у раз позирав на гирло. Його схвилювала знахідка у мертвій бухті. Такого він не чекав…

Нарешті серед бурхливих хвиль з’явився човен. Через кілька хвилин дослідники повернулись на сейнер.

— Доповідайте про наслідки пошуків, — попросив учений.

Почав матрос, який пірнав на дно:

— На захід від острівця я натрапив на кілька десятків гнізд. Вони лежать на дні у певному порядку. На шкіряних стрічках уже є ікра. Там снують чорні бички-молочники.

— Люди здобули перемогу. Чудово! — похвалив керівник експедиції. — Але хто це зробив? Може, це науковці Азовського інституту… Так, так. Треба з’ясувати. Гукніть радиста! — розпорядився Кіндрат Васильович.

З радіорубки вийшов сіроокий красень у модній строкатій курточці.

— Зв’яжіться з ученим секретарем Азовського інституту і попросіть повідомити, хто й коли займався проблемою заселення бичками бухточки, яка лежить західніше рибальського селища Деркулі.

Незабаром надійшла відповідь: інститут цією бухточкою не займався.

— Коли так — доведеться вертатися в Деркулі. Може, там розкриємо таємницю штучних гнізд.

Зміну курсу сейнера студенти зустріли з ентузіазмом, бо, правду кажучи, їм вже захотілося відчути під ногами тверду землю і на власні очі побачити, як живуть азовські рибалки, познайомитися з сліпим Тарасом Вертипорохом. Сам керівник експедиції з великим задоволенням відвідував деркулян, там у нього було багато знайомих рибалок.

«Дельфін» повернув на схід.

Науковців першим зустрів дерев’яний Вітродуй. Простягнувши руку, він вітав судно дослідників моря.

«Дельфін» пришвартувався біля причалу рибзаводу. Матроси поклали трап. Кіндрат Васильович у супроводі Славка одразу попростував до правління колгоспу, а студенти пішли знайомитися з рибальським селищем.

…У колгоспній конторі разом з гостями з «Дельфіна» за столом сиділи голова колгоспу, бригадир, шкіпер Григорій Тарасович, учителі, шкільна староста та загін юних шукачів. Прийшов і сліпий дід Тарас, з яким уже встигли познайомитись студенти.

Принишклі солкоршуки озирались. Вони почували себе ніяково — вперше потрапили у центр уваги дорослих. Певно, вже дехто знав про штучні гнізда для бичків.

Ми маємо намір, — підвівся голова колгоспу, — провести невеличку конференцію зі школярами, котрі, на думку нашого гостя — відомого іхтіолога Кіндрата Васильовича, зробили важливе відкриття. Отож, слово нашому гостю.

— Хто такі солкоршуки, — усміхнувся Кіндрат Васильович, — ми вже знаємо. А тепер хотілось би знати, що ви шукали в бухті, крім коріння?

— «Святу Марію», — не моргнувши оком, відповів Кузьма. — Це вітрильник іспанських піратів.

— Не чув про такий, — здивувався Славко. — Може, ви маєте на увазі славнозвісну «Дуке ді Флоренска»? Вона справді затонула.

— Скарби тієї «Дуки» чотириста років шукають, — погодився Кузьма, — але не тут, а біля острова Мал. А нас цікавив вітрильник «Свята Марія». Був такий, і ми хотіли взяти з нього амфори для нашого музею.

Виявилось, що герої конференції були обізнані з тим, що хвилює шукачів скарбів усього світу.

— Я з повагою ставлюсь до пошуків, сам колись пірнав на дно моря, — щиро усміхнувся вчений. — Що ж знайшли ви, славні солкоршуки?

— Не те, що шукали.

— А що?

— Шукали вітрильник, а знайшли — колгоспну фелюгу. Теж «Марія». Але не свята, а Сватенко. І амфору підняли, а як роздивилися — бідон. Тоді ж помітили ікру бичків на шкіряних стрічечках і вирішили зробити інкубачі. Ото і все.

— Ні, не все! — перебив учений Кузьму. — Це початок великої роботи. Ваші інкубачі, хлопці, — відмінний дарунок для азовських бичків. Науковці давно цікавляться довговічними недорогими матеріалами для нерестових гнізд. І ви знайшли такий матеріал.

— Виходить, що наші юні дослідники знайшли справжні ключі од моря, — під загальне схвалення присутніх вигукнув шкіпер Григорій Тарасович.

— Ключі од моря! — повторив учений. — Краще не скажеш. І символічно, що їх знайшли наші діти, наша зміна. Одна лише бухта Солодкого коріння, — продовжував Кіндрат Васильович, — якщо її повністю використати як нерестилище для бичків, дасть стільки рибного молодняка, що його буде досить, аби заселити все деркулівське узбережжя. А що таке бички? То — сули, білуги, осетри, севрюги, бо головна їжа цих риб — бички. Отож настав час, коли рибалки повинні не лише ловити рибу, але й засівати морську ниву. Тепер на морі не буде мертвих бухт, їх заселять бички. Пропоную молодим дослідникам разом з нами пошукати, але тепер уже не солодець, а справжні амфори.

— Амфори? — перепитали в один голос хлопці.

— Так, амфори, — ствердив учений. — До мене звернулися ленінградські археологи з проханням допомогти розшукати на дні моря залишки старовинного храму. Це десь західніше гирла бухти Солодкого коріння.

«Так он де треба було шукати!» — тільки подумав Кузьма. Всю їхню увагу тепер прикували амфори старовинного храму античних греків…

…Удосвіта наступного дня, саме була неділя, сейнер науковців прийняв на борт загін солкоршуків і залишив привітні береги рибальського селища.

Сейнер долав відстань до гирла бухти. А коли сонце зависло на далекому небосхилі, «Дельфін» був на місці призначення.

Кіндрат Васильович ще раз уточнював на карті місце пошуків. Матроси, студенти лаштували спеціальну драгу, сплетену з міцних капронових мотузків. Вона призначалася не для риби, а для виловлювання на дні моря різних речей. Не сиділи без роботи й солкоршуки.