Читати книгу - "Знахідка на все життя"

— Ану, ближче підійди! — вже чемніше попросив Онисько голодранця. Тарас наблизився до господаря, а той своїми чіпкими пальцями почав мацати м’язи рук наймита, мацав і дивувався: «Як залізо! Звідки така сила у нього?»

— Хай буде гречка!

Це означало — хазяїн приймає його до гурту своїх забродичів.

— Сьогодні на господарстві залишишся, — наказав Тарасові Онисько. — На вечерю звари рябка. Казан серед двору, а картопля у шаплику. Повернемося на заході. Зрозумів?

— Зрозумів…

Прищеві здалося, ніби цей парубійко давно знає і думки, і мрії його та ще й знущається з нього. «Та як він сміє, цей голопупенко, у якого за душею, напевно, і поганенької копійчини немає, а на плечах випріла сорочина. Ти ще потанцюєш у мене, харцизяко!» — лютував у думці Онисько.

…Надвечір з моря повернулися рибальські дуби. Виблискували проти вечірнього сонця на дубах добірні сріблясті лящі. Їх навантажили рибою так, що ніде було сісти рибалкам. Люди сиділи на рибі. Прищ радів. Сьогодні море, як ніколи, було щедрим. Давно вже не привозили стільки риби з Піщаної коси.

Спритно, мов парубійко, зістрибнув з дуба на берег Онисько і наказав рибалкам звантажувати та солити рибу, а сам подався до двору. Коло воріт побачив нового наймита. Той стояв якось впевнено, широко розставивши ноги, наче був господарем цих володінь, і знову, клятий, посміхався.

— Чи виконав мій наказ?

— Авжеж, виконав, паночку. Рябка зварив. Масненький, як добрячий підсвинок.

— Ряба юшка масненька? Що ти верзеш? — гримнув багатій, а сам у двір — та так і застиг на місці: серед двору на жердині висіла шкура із його улюбленого Рябка.

— Рябка… Мого Рябка… — крикнув Прищ і кинувся було до Тараса, та раптом упав, затрясся.

…Більше ніколи вже не кричав Онисько Прищ. Рибалки однесли його до кімнати, поклали на ліжко. А скоро його зовсім не стало.

На Прищевому подвір’ї згодом збудували школу…

…Минувши мальовничі Деркулі, «Дельфін» узяв курс на бухту Солодкого коріння, де мав намір поповнити запас прісної води з джерельця, котре високо цінував Кіндрат Васильович. Через годину сейнер науковців кинув укір проти вузького гирла бухти, що ховалась за високими береговими кручами.

— Там, за гирлом, — розповідав студентам іхтіолог, — бухта Солодкого коріння. Як ви вже, певно, здогадались, вона зветься так тому, що там на берегах росте солодець. На жаль, для нас вона нецікава.

«Чому?» — посипались запитання.

— Бухта мертва, риби в ній немає. Лише під час штормів в неї інколи запливають азовські дельфіни, — пояснив керівник експедиції.

— А що сталося? Чому все живе вимерло? Може, вода отруєна? — допитувались цікаві.

— Ні, вода звичайна, морська. Недавно стало відомо, що там постійно діє кругова течія, яка швидко замулює все, що потрапляє на дно. А воно рівне й одноманітне. Пісок постійно рухається і це не приваблює бичків, основних мешканців усіх азовських заток, бо їжі вони не знаходять та й самицям ні до чого приліпити ікру. Сула і камбала не бувають у бухті через те, що там немає бичків, на яких вони полюють. От вам і мертва бухта. А треба сказати, що кращого місця для нересту риби не знайти на всьому узбережжі… Але рибалки навідуються туди, аби попити смачної джерельної води.

За борт опустили моторного човна, і Славко з двома матросами рушив у бухту.

Студенти, нарешті, дали спокій Кіндратові Васильовичу і вишикувалися вздовж лівого борту сейнера, почали оглядати руді берегові кручі. Тут, як і скрізь, над морем снували невгамовні білокрилі мартини, які полювали за рибою. На тлі похмурих круч вони здавались особливо білосніжними, як піна морських хвиль.

Скориставшись вільною хвилиною, керівник експедиції вирішив відпочити під тентом. Він сів у крісло, заплющив очі. Якусь часину на судні панував спокій, та ось повернувся човен, він швидко проскочив гирло і через кілька хвилин опинився під бортом сейнера.

Кіндрат Васильович спочивав у своєму кріслі й тоді, коли прибулі повернулися з бухти, підняли на палубу діжку з водою. Спочатку керівник не звернув уваги на Славка, біля якого юрмилися студенти, щось там розглядаючи і сперечаючись. Та згодом вчений підвів голову.

— Щось знайшли?

— Шматки якоїсь шкіри.

— Це не диво. Тут є недалеко взуттєва фабрика, отож, мабуть, звідти відходи і потрапили у воду. Тепер звикли різний мотлох скидати у море.

— Нас, Кіндрате Васильовичу, цікавить зовсім не це шмаття, а ікра на ньому, — пояснив Славко.

— Яка ікра? — жваво підхопився іхтіолог. — Покажіть.

Керівник експедиції покрутив у руках яскраві шкіряні стрічки.

— Це варте уваги, — признався він. — Перед нами ікра бичка-кругляка, їй усього три тижні. У бухті, яку ми вважаємо мертвою, нерестяться бички! — Вчений замовк і на якусь мить замислився. — Тут, мабуть, помилка, — вголос продовжував міркувати. — Ці шматки з ікрою, певно, хвилі занесли. Але поспішати з висновком не слід.

— Гляньте сюди, — наполіг Славко. — Стрічки ці ще й до каміння хтось поприв’язував.

— Я вже звернув на це увагу, ми маємо справу з штучним нерестовим гніздом, — сказав іхтіолог. — В такому разі візьміть акваланг і повертайтесь у бухту. Спробуйте обстежити дно. Як знайдете такі гнізда, не займайте. Візьміть лише одне. Це дуже цікаво. Хто б міг це зробити? Штучна шкіра не гниє у воді і течія її не замулить, бо при наявності тягарців стрічки будуть підніматися вгору. Люди, що вигадали ці гнізда,