Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Хоч би що там було, якщо існувала точка дотику (сам факт брехні) між брехнею Альбертини і брехнею Жізелі, то Жізель усе-таки брехала не таким самим робом, як Альбертина чи там Андре, але їхні можливі брехні (засвідчуючи водночас неабияке розмаїття) передбачали ідеальне зчеплення; відзначалися непробивною солідарністю певних торгових домів — наприклад, книгарень чи видавництв, — де бідолашному авторові, попри строкатість їхнього штату, зроду не довідатися, обмахорюють його чи ні. Редактор денника чи тижневика бреше з найщирішим виглядом, тим урочистішим, що йому доводиться не раз приховувати, що у своїй гендлярській практиці він робить точнісінько те саме, що таврував ув інших редакторів газет чи директорів театрів, ув інших видавців, підносячи проти них штандар Щирости. Якщо він заявить (подібно до лідера політичної партії чи кого завгодно), що брехати — підлота, то його зазвичай тягне брехати ще більше за інших, брехати, не зрікаючись урочистої маски, не скидаючи авґустійшої тіари щирости. Спільник цього поборника «голоправди» бреше інакше, наївніше. Він ошукує автора, як ошукує дружину, з водевільними жартами. Секретар редакції, муж ґречний і свійський, бреше безбожно, як будівничий, який обіцяє, що ваш дім буде готовий у термін; а коли термін уже позаду, з’ясовується, що не закладено ще й підмурків. Головний редактор, янгольська душа, лавірує між цими трьома, і, сліпма, спонукуваний братерським сумлінням і чуйною солідарністю, подає їм цінну допомогу нелукавим словом. Між цими чотирма особами точиться вічна гризня, і тільки поява автора кладе їй край. Попри особисті чвари, кожен із них пам’ятає про святий жовнірський обов’язок — виручати від лихої напасти загрожений «підрозділ». Сам цього не усвідомлюючи, я довго виступав у ролі автора в цій «маленькій дівчачій банді». Якщо Жізель, мовлячи своє «якраз», думала про якусь Альбертинину колежанку, готову їхати з нею в подорож, тоді як Альбертина під тим чи тим приводом мене покине, і якщо вона хотіла попередити Альбертину, що вже пора чи така пора близько, то ця ж таки Жізель дала б себе пошаткувати на капусту, а таємниці мені не виказала б; отже, розпитувати її була б марна річ.
Не тільки такі зустрічі, як зустріч із Жізеллю, посилювали мої сумніви. Наприклад, мені подобалося Альбертинине малярство. Ця зворушлива розвага полонянки так мене розчулила, що я її віншував. «Ні, все це мазанина, адже я не брала жодного уроку малювання». — «Хіба одного вечора, у Бальбеку, ви мені не казали, що лишились на урок малювання». Я нагадав їй той день і додав, що одразу збагнув: о такій порі уроків малювання не беруть. Альбертина спаленіла. «Ваша правда, — сказала вона, — я не брала уроків малювання, і взагалі спершу багато вам брехала, визнаю. Але тепер уже не брешу». Мені страх кортіло довідатися, про що це вона так часто брехала мені попервах. Але я знав наперед, що Альбертинині признання були б новою брехнею. Тож я просто поцілував її. Я тільки попрохав її признатися в якійсь одній брехні. Вона відповіла: «О, наприклад, що морське повітря мені шкодить». Я перестав наполягати: головою муру не проб’єш.
Усяка кохана істота, а іноді й усяка істота, для нас ніби Янус, який повертається до нас привабливим ликом, коли ця істота нас покидає, або прикрим, коли вона повсякчас до наших послуг. Щодо Альбертини, то довге спілкування з нею чимось гнітило, але в інакший спосіб, ніж я можу тут висловити. Жахливо, коли життя іншої людини прив’язане до твого, наче бомба, якої не спекатися, не вчинивши водночас злочину. Та принаймні як порівняння я міг би навести пори припливів та відпливів, почуття небезпеки, тривоги, побоювання, що хтось перегодом повірить у речі фальшиві й заразом правдоподібні, а отже, незбагненні, почуття, яких спізнаєш, живучи біля шаленця. Приміром, мені було шкода пана де Шарлюса, що він живе з Морелем (на згадку про полуденну сцену на лівий бік моїх грудей налягав камінь); було щось між ними чи не було, одне певне: пан де Шарлюс напочатку не знав, що Морель шаленець. Врода Морелева, його нікчемність, його пиха мали б увіритися баронові; воскресивши в його уяві ще ті журні дні, коли Морель, не наводячи доказів, винуватив пана де Шарлюса в тому, що йому сумно, ганив за його недовіру, вдаючись до фальшивих, але надзвичайно тонких виправдань, погрожував наважитися на розпачливі кроки, насправді продиктовані рідкісною рахубністю і щонайкорисливішими міркуваннями. Все це тільки порівняння. Альбертина навісноголовою не була.
Щоб кайдани видалися Альбертині легшими, найліпше було б переконати її, що я розірву їх сам. А все ж я не міг оголосити їй про свій лукавий замір нині — після повернення із Трокадеро вона була як шовкова; єдине, на що я міг здобутися, замість засмучувати погрозою розриву, це не прохопитися їй про мрії мого вдячного серця про довічне спільне життя. Дивлячись на неї, я ледве стримувався, щоб не вилити їй душу, і, мабуть, вона це помітила. На жаль, жадоба такої сповіди не заразлива. Випадок зі старою манірною дамою, бароном де Шарлюсом, який, бачучи так довго в своїй уяві, гарного молодика, вірить, що й сам став гарним молодиком, вірить тим палкіше, чим очевидніша й смішніша його стареча дамська манірність, — випадок досить частий. Закоханий, на свою голову, не усвідомлює, що поки він бачить перед собою гарне обличчя, його власна твар постає перед зором коханки не тільки не вродливішою, а ще й, навпаки, спотвореною насолодою від споглядання вроди. Любов’ю, зрештою, не вичерпуються всі грані цього випадку; ми не бачимо свого тіла, яке бачать інші, і воднораз «ловимо жар-птицю» своєї ідеї, щось таке, що невидиме для інших, але очевидне для
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Полонянка», після закриття браузера.