Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

в собі, мені не треба було тулити Альбертину до себе, ані навіть бачити її; досить було її чути, а як вона мовчала, знати, що вона при мені; мої чуття, сплетені водно, оповивали її всю; а коли біля дому вона щонайприродніше, ніби все життя тільки це й робила, висіла, а я затримався на хвильку, аби загадати шоферові вернутися по мене, мій погляд і досі оповивав її, поки вона входила переді мною в браму. І я й досі відчував той самий лінивий і домашній спокій, бачучи, як вона, повновида, густо-червона, пухкенька і похила, повертається зі мною, як жінка, належна мені, і зникає у фортеці нашого дому.

На жаль, я не міг позбутися враження, ніби Альбертина почувається в ньому, як у в’язниці, вочевидь поділяючи думку пані де Ларошфуко, яка на запитання, чи добре їй у такому гарному домі, як Ліанкур, відповідала, що «гарних в’язниць не буває». Так можна було принаймні судити з журної і втомленої міни, яку Альбертина мала того вечора у своєму покої, де ми обідали удвох. Я помітив це не зразу; навпаки, я гризся тоді думкою, що якби не Альбертина (бо з нею я натерпівся б по зав’язку від ревнощів у готелі, де вона б цілі дні спілкувалася з силечою людей), я міг би оце обідати у Венеції в якійсь їдаленьці з низькою, як у трюмі, стелею, звідки видно з дужних віконець, заґратованих мавританським литвом, Канале Ґранде.

Мушу додати, що Альбертина кохалася в масивній барбадьєнській[41] бронзі, яку Блок цілком слушно вважав за відворотну. Та даремно він дивувався, що я тримаю її в себе. Я ніколи не упадав, як він, за художніми меблями, за опорядженням кімнат, я був надто ледачий, надто байдужий до того, що в мене щодня перед очима. Оскільки це мені не смакувало, я мав право не дбати про деталі інтер’єру. Я міг би, напевне, викинути цю бронзу. Але негарні й дорогі речі вельми корисні, бо в очах жінок, які не розуміють нас і мають інші смаки, але в яких ми закохані, можуть бути престижні, на відміну від речі путньої, але непоказної. Отож тільки для тих, хто нас не розуміє, нам вигідно підтримувати престиж, який наша інтелігентність запевнила б нам ув очах істот розвиненіших. Хоча в Альбертини вже почав вироблятися смак, вона ще й досі шанувала бронзу, і ця шана була для мене (бо ж я кохав Альбертину) куди важливіша, ніж зберігання у себе вдома компромітовної бронзи.

Та думка про свою неволю перестала мене раптом гнітити, і я навіть почав мріяти про її продовження, бо помітив, як нудить Альбертина власною неволею. Звичайно, на мої запитання, чи не зле їй у мене, вона відповідала, що ніде у світі не чула б себе щасливішою. Але часто цим її словам суперечив тужливий, неспокійний погляд.

Зрозуміло, якщо вона, як я гадав, мала певні нахили, то неспромога їх задовольнити, либонь, дратувала її не менше, як мене заспокоювала. Я легше повірив би у безпідставність своїх підозр, якби мене повсякчас не насторожувала її невсипуща пильність: чому Альбертина так намагається ніколи не зоставатися сама, ніколи не бути вільною, ні на мить не затримуватися в під’їзді, коли верталася, щоразу підходити до телефону в супроводі ще когось — Франзуази, Андре, — хто міг би повторити її слова? Після прогулянки удвох із Андре, вона завжди залишала мене з нею наодинці, ніби випадково, щоб я міг докладно розпитати її, як вони бавили час. Такій дивовижній запобігливості суперечили перелітні відрухи нетерплячки, аж закрадалася думка, чи не збирається Альбертина скинути свої кайдани?

Принагідні факти підперли мій домисел. Так одного разу, коли я був сам, я спіткав недалеко від Пассі Жізель; ми заговорили про всяку-всячину. У розмові, радий, що можу про це ознаймити, я сказав, що часто бачуся з Альбертиною. Жізель спитала, де б її можна знайти, бо вона, Жізель, якраз має щось їй сказати. «А що саме?» — «Ет, це пов’язане з її колежанками». — «Якими колежанками? Певно, я міг би дати вам адресу — з умовою, що ви не вбачатимете в цьому перешкоди для зустрічі». — «Ох, це все давні колежанки, не здумаю, як їх і звати», — відповіла Жізель туманно, ухиляючись від подальшої балачки. Вона попрощалася, думаючи, що малася на осторозі й не викликала жодних підозр. Але брехня така невибаглива, так мало їй треба, щоб вийти наяв! Якщо йшлося про таких давніх колежанок, що вона забула, як їх звати, то чому Жізель якраз намірялася побалакати про них із Альбертиною? Цей прислівник, зрідні улюбленому слівцеві пані Коттар «всамчас», можна віднести до чогось особливого, актуального, а то й пильного, дотичного до певних осіб. Зрештою вже сам її спосіб роззявляти рота, ніби позіхи напали, з неуважним виглядом, коли вона проказувала (ледь поткнувшись назад, буцімто з цими словами давала задній хід): «Ох, я їх не знаю, не здумаю навіть, як їх звати!» — все це не меншою мірою надавало обличчю Жізелі, у поєднанні з її голосом, виразу лукавства, ніж оте «якраз», супроводжуване прямо протилежним виразом, жвавим і дуже промовистим — щирости. Я не допитувався в Жізелі. Навіщо? Звісно, вона брехала в іншому дусі, ніж Альбертина. І, звісно, Альбертинина брехня боліла мені дужче. Але щось їх і ріднило: сам факт неправди, яка одразу аж очі коле. Брехнею не відбрешешся. Відомо, що вбивця уявляє собі, ніби все так передбачив, що його не злапають; а проте майже всі душогуби опиняються за ґратами. Брехуни ж, навпаки, уміють брехеньку скласти, і найбільше брешуть кохані жінки. Де вона ходила, що робила — не вгадаєш, усе шито-крито. Але скоро вона озветься, мовлячи про щось інше, пов’язане з тим, із чим брехуха криється, брехня миттю випливає на поверхню, і ревнощі наші посилюються, бо хоч пальці, як мовиться, знати, а до правди не докопатися. В Альбертини брехня вилазила, як читач уже встиг переконатися, у всіляких дрібницях, а надто в тому, що, коли вона вдавалася до словоблудства, розповідь її хибувала або на загальники, прогалини, неправдоподібність, або, навпаки, на надмір дрібних фактів, що мали її управдоподібнити. Правдоподібність, хоч як би пнувся брехун, не зовсім таки правда. Тільки-но, слухаючи якусь правдиву оповіданку, ми уловимо натомість лишень правдоподібне — може, правдоподібніше