Читати книгу - "Вокс"

— Уставай, покидь! — звелів Ксант суворим, крижаним голосом. — Підеш зі мною. Найвищий Сторож воліє продовжити твій допит.

Маґда відвернулася, але й гадки не мала вставати. Ксант підійшов до дівчини і брутально копнув її бутом.

— Я сказав устати! — повторив він. Маґда не зворухнулася. З роздратованим риком Ксант нахилився, вхопив дівчину за руки і живосилом поставив на ноги.

— А-а-а! Ой! — закричала Маґда, коли Ксант заламав їй руку за спину. — Болить!

— Цить, бий тебе Небо, — засичав їй на вухо Ксант, — і роби все, що скажу.

Зійшовши сходами нагору, він брутально випхав її за поріг, а відтак провів повз варту і далі до наступного верхнього маршу сходів. І тільки коли вони подолали його, а Сторожі зникли з очей, Ксант опустив трохи нижче її заламану руку і, нахилившись, прошепотів на самісіньке вухо:

— Іди просто. І щоб мені анічичирк.

Тим часом двоє Сторожів, стоячи перед відчиненими дверима камери, повернулися лицем один до одного.

— Щось не подобається мені цей хлоп’яга, — озвався один, погладжуючи пальцем спусковий гачок на самострілі. — Як по-твоєму, що собі намислив наш старий машкароморд?

— Хиндя його знає, — знизав плечима другий. Він постукав довбенькою по випростаній долоні — раз, другий, третій, — потім рішуче обіпнув її покрівцем і почепив на ремінь. — Не знаю, як ти, — проголосив він, — а я, Найвищого Сторожа тут згадано чи не Найвищого, іду по Леддікса. Зрештою доглядач клітки — він, і, як на те пішло, бібліотекарка — його бранка.

Тим часом у темному горішньому переході у Ксанта і Маґди вийшла несподівана загайка.

— Не ступлю далі ані кроку! — заявила дівчина, повертаючись до Ксанта.

Той пустив її руку.

— Маґдо, — стиха проказав хлопець, — я хочу врятувати тобі життя.

— Врятувати мені життя? — Від неймовіри Маґді аж сперло дух. — А пам’ятаєш, як ти мене бив? Як називав бібліотекарською покиддю…

— Вибач, — різко урвав Ксант. — Але інакше я не міг. З мене ні на мить не зводили очей. І якби з’явилася призра, я склав би тобі компанію в ритуальній клітці як принада для скельних гемонів. Утім, ще не пізно мене туди запроторити, а отже, поквапмося, — додав він.

— Ти мені замалим руки не зламав! — поскаржилася Маґда, потираючи занімілий лікоть.

— Маґдо, будь ласка, — благав Ксант. — Коли викриється твоя пропажа, волорожачим ріжком просурмлять алярм, і тоді пиши пропало. Проти нас стане вся вежова Сторожа. Кажу тобі, слід чимборше звідси вимітатися.

— Ксанте, а з якого дива тобі вірити? — вперто правила своєї Маґда, і в її зелених очах спалахнули гнівні вогники. — Ти зрадив бібліотекарів з Озерного приплаву. Ти служиш Найвищому Сторожеві Ночі. Ти брешеш. Замазуєш очі, та й годі. — Дівчина похитала головою. — Чому я маю вірити тому, хто носить на грудях емблему з зображенням превражого темнолесника?

Ксант підвів голову, його фіялкові очі повнилися смутком.

— Що правда, то правда, — погодився він. — За моїми плечима чимало ганебних учинків. Вони жахливі, і їм нема прощення. Але ти — ти, Маґдо, — саме ти пробудила в мені спогади про краще життя, а з ними — і мрію покинути це місце — розпрощатися з ним назавжди. Ходи зі мною, Маґдо, і я допоможу тобі повернутися назад до бібліотекарів. — Голос його затремтів. — Час мені спокутувати свої страшні гріхи.

Маґда зміряла поглядом голену Ксантову гирю, його юне обличчя — і скривила губи.

— Ти повернеш мене до бібліотекарів? — запитала вона. — Обіцяєш?

Ксант усміхнувся.

— Даю тобі слово.

Маґда простягла руку, і Ксант удячно її взяв.

— Скористаємося кошиками, що в них патрулі Сторожів спускаються в Нижнє місто, — пояснив він. — На Східній пристані. Спустимося на землю, а там і до Каменосаду рукою кинути. Я знаю шлях, що веде у Нижнє місто в обхід Осип-Міста…

— Тоді гайда! — мовила Маґда, ступаючи вперед. — Чого ми ждемо?

— Стій, — зупинив її Ксант. — Нам сюди!

Отак удвох — Ксант попереду, Маґда за ним — вони й рушили, пробираючись лабіринтом сходових маршів та переходів. Хлопець не спинявся ні на мить. Він без вагань то брав праворуч, то звертав за ріг ліворуч, то йшов просто. Тут, на долині, біля самої вежової основи, Сторожів сливе не було. Воно й не дивина, думала Маґда, тут такий сморід, що задихнутися можна! Тим часом Ксант круто взяв праворуч і почимчикував довгим тісним коридором, прямуючи на світло, що струменіло ген у його кінці.

— А ось нарешті й вона, — озвався Ксант. — Східна брама. — Він рвучко зупинився і взяв Маґду за руку. — Мало не забув, — прошепотів хлопець. — Кошики під охороною.

Маґда ошелешено зорила, як він сягнув до горішніх застібок і скинув свою чорну кирею з каптуром. Підсподом виявилася ще одна кирея, точнісінька копія першої. Ксант простяг їй одежину, і Маґда скривилася з огиди.

— Це тобі. — Хлопець кивнув на її зелений літунський костюм. — Надінь, щоб не муляти очей.

Маґда через голову нап’яла на себе важенну кирею, ще теплу від гарячого Ксантового тіла. Підкасала рукави, обсмикнула тканину, провела рукою по зображенню темнолесника з роззявленою пащекою, що тепер красувалося на її грудях, і лячно здригнулася.

— Напни каптура, — звелів Ксант, і накинув на голову свою відлогу. — На вулиці розмовлятиму тільки я.

Ступаючи пліч-о-пліч, вони вийшли з тунельного присмерку — і мимоволі замружилися від денного світла, яскраво-сліпучого після кіптявих вежових світників. На далекому кінці довгого просторого помосту висіло шість кошиків. Вони погойдувалися на линвах блоків, прикріплених до консольної балки — по три з кожного боку. Єдиний доглядач — підстарок-дрібногоблін — підвів очі на прибульців, що прошкували до нього.

Дрібногоблін мав на собі таку саму чорну кирею, тільки завелику на нього на кілька розмірів. Рукави були закасані по лікті кощавих рук, які міцно стискали меча.

— Гасло, — зажадав дрібногоблін.

— Скельні гемони верещать, — відгукнувся Ксант.