Читати книгу - "Повзе змія"

Постаті не рухалися. Та враз той, хто донедавна був Корнієнком, рвучко розвернувся і накинув зашморг на шию постаті зі шприцом. Жертва не опиралася, лише змахнула руками, зігнула ноги в колінах і чи то захрипіла в передсмертній агонії, чи то зайшлася моторошним вурдалацьким сміхом. Колючий дріт впивався в шию все сильніше, Олена могла бачити це дуже чітко, наче стояла поруч із ними. Враз голова відділилася від тіла, з того місця, де вона щойно була, вистромилася тонка зміїна голівка, ніч довкола наповнилася сичанням, й аж тепер Олена змогла дати волю своїм легеням, випускаючи разом з криком на волю свій переляк…

…і, тепер уже насправді, прокинулася від власного крику.

Деякий час вона лежала на спині, натягнувши простирадло аж до підборіддя. Вікна її «напівлюксу» дивились у двір, тому місячне сяйво не проходило крізь них і в кімнаті справді було темно. Очі потроху призвичаїлися, але, крім темряви, Олена нічого перед собою й далі не бачила. Висунути з-під простирадла руку, намацати вимикача над головою й засвітити нічника вона не наважувалася. А коли нарешті обережно піднесла праву руку догори, з криком відсмикнула її, торкнувшись дроту — видіння зміїної голівки ще жили в свідомості. Друга спроба виявилася вдалішою, світло від лампочки-«сороківки» нічого страшного не висвітило. Ще кілька хвилин Олена не наважувалася підвестися з ліжка. Коли спустила ноги на підлогу, знову зойкнула і підібгала їх. Лише пересвідчившись, що кров їй теж наснилася, вона таки підвелася, наблизилася до дверей, обережно смикнула за ручку.

Зачинено. Навіть, наскільки вона пригадує, на два оберти.

Від усвідомлення, що налякав лише сон, легше чомусь не стало. Олена повернулася в ліжко, не забувши перевірити час. Лише початок на п’яту ранку. За вікном скоро почне потроху сіріти.

Сонячні промені тут не били у вікно. Але все одно Олена не могла заснути години три, аж поки за стіною заговорив телевізор — її сусіда ліворуч виявився ранньою пташкою. Під ці звуки вона нарешті змогла закуняти, бо вони заспокоювали — адже свідчили, що поруч є хтось живий. Так їй вдалося виграти для себе ще півтори години сну.

Наталка пішла в жовтні, через сім місяців після того, як він несподівано навіть для самого себе став знаменитістю, бо пощастило затримати особливо небезпечного злочинця Богдана Баглая.

Вона нічого не пояснила. Глод навіть не відчував змін у їхніх стосунках. Жодних, ані на краще, ані на гірше. Все йшло як завжди, тільки минулого року, після Покрови, він уперше за весь час подружнього життя повернувся додому й не застав дружини. Її батьки так само здивувалися, але порадили не панікувати. Дружина, тим більше — міліцейського опера, нікуди не загубиться. Все стало зрозуміло менш ніж за годину. Наталя передзвонила від подруги, говорила коротко, й Максим не зрозумів нічого: «Ми не можемо більше жити разом. Ти ні в чому не винен, ніхто не винен. Я нікого не знайшла собі, не думай, це правда. Так треба, Максиме». Не давши йому навіть слова сказати, повісила трубку. Номер подруги Глод знав, але там, швидше за все, вимкнули телефон.

Теща, а особливо тесть, не розуміли нічого. Тепер, коли капітан Максим Глод прославив не лише Слобожанський УБОЗ, а й усю місцеву міліцію, коли генерал міліції, один із найголовніших міліцейських чинів Слобожанська Василь Шостак після затримання Баглая кілька місяців охоче пояснював усім бажаючим, що вирахував і схопив бандюгу особисто його зять, коли самого Глода нагородили в присутності всього особового складу УБОЗу почесною грамотою і грошовою премією, коли почалися розмови про присвоєння оперові позачергового майорського звання і взагалі переведення з «землі» на більш вдячну та перспективну роботу — саме тепер Наталка, яка мала би пишатися чоловіком, взяла й пішла від нього, нічого до пуття не пояснивши.

Тесть викликав зятя до себе в кабінет і почав суворий допит. Він шукав причини в поведінці Глода, його ставленні до дружини, до родинних обов'язків, намагався з'ясувати, де опер міг проколотися і з ким дружина могла його застукати. Та скоро до нього так само дійшло: Глод тут ні до чого. Тоді він спіймав доньку по телефону, наполегливо просив зустрітися на нейтральній території, тобто в його, батьковій квартирі. Туди ж заявився Глод, і Шостаки мало не силоміць спробували домогтися в доньки хоч якихось логічних пояснень її дій.

— Ти — мент, — говорячи так, Наталка намагалася не зустрічатися поглядом з батьком, її слова стосувалися лише Максима. — Нічого поганого в цьому немає. Ти на своєму місці, робиш свою роботу, навіть дуже добре робиш. Ти — найзнаменитіший мент нашого міста за останні кілька років. Я мушу пишатися тобою, але я не можу, Глоде, не можу переступити через себе.

— Це не причина! — Шостак-старший вибухнув кількома тонами обурення, а Макс мовчав, чим немало здивував тестя. Він один розумів глибинний зміст сказаного, тому самоусунувся від родинної суперечки міліціонера з діда-прадіда з єдиною донькою. Бо знав наперед — ні до чого путнього це не приведе, тепер усе лишиться так, як є.

За кілька тижнів пристрасті вляглися. Наталка прийшла за речами, попередила, що на їхню квартиру не претендує, так само не хоче жити з батьками. Генерал Шостак після пам’ятної зустрічі відмовився надалі спілкуватися з донькою, але, попри побоювання Глода, не почав активно наближувати до себе зятя та опікати його. Неофіційне розлучення такої пари не пройшло повз вуха та увагу колег, і Максим був дуже вдячний тестеві: той дав екс-зятеві спокій. Аби він кинувся його всіляко підтримувати, з боку це виглядало б як вияв жалості, чого Глод стосовно себе ніколи не міг припустити й дозволити. З часом він узагалі