Читати книгу - "Подвійні міражі"

— Я не знаю. Ніхто не знає. Стан тяжкий, зараз її відвезуть до реанімації. Я одне сказати можу — пощастило їй, Єленці вашій. Ще б трохи, і… — Липочка зітхнула. — Я боюся вас марно втішати, та, гадаю, усе буде гаразд. У мене чуйка на ці речі. А, крім того, її оперував сам Штос.

— Ой, а хто це? — чомусь злякалася Єленчина мама.

— Це Павло Вільгельмович, — солідно пояснила Липочка. — Наш найкращий хірург…

Є таке.

— І чудова людина.

А отут, Липочко, ти прибрехала трохи.

— Ой, та ось же він стоїть! — радісно скрикнула Пилипа, щойно помітивши Штоса. Жіночка рвучко озирнулася і кинулася до нього.

— То ви є лікар Павло? Що із нею, прошу?

У Павла Вільгельмовича язик прилип до піднебіння так, гейби в роті замість слини опинився клей «Момент». І річ була зовсім не у якійсь неземній красі Єлениної мами. Чи ж і була там краса? Бозна. Але щось у шляхетних, зовсім не селянських рисах обличчя, щось в очах кольору доброї кави, червоних, як стигла вишня, і то без жодної фарби вустах, і навіть у крихітній оксамитовій родимці над верхньою губою, змусило кожну клітину його втомленого тіла ожити і затріпотіти; мов зграйка різнобарвних метеликів оселилася в грудях, і бешкетувала там, лишаючи по собі лоскітливе відчуття чогось віднайденого. Павлуша розгублено заморгав, немов чекаючи, що жіночка зникне або мара перейде. Ні того, ні іншого не сталося. Чари тривали.

Жінка була досить дорослою — скільки їй, до речі? десь не більше сорока — аби втямити, з якого це дива на неї так витріщився незнайомий дядько. І повелася дуже по-жіночому. Вона почервоніла, тремтячими руками поправила платок на голові, а, коли заговорила вдруге, тон був значно спокійнішим, а нотки — м’якшими, нижчими.

— Вона виживе, пане добрий?

— Просто Павло. Без «по-батькові», — він бачив, що вона хоче це спитати. — Я гарантій не даю, та, гадаю, так. Вчасно привезли, що й казати. Молода, здорова…

Жінка заридала несподівано, як літня злива починається. Щойно стояла, слухала його, схвильована, звісно, але трималася, і ось тобі й маєш. Нервове перенапруження. Павлові до болю й у так зболених руках закортіло пригорнути її до себе, втішити, втерти сльози з білого личка, та, розуміючи, що цим остаточно «доб’є» шоковану Пилипу, котра і без цього дивилася на них в усі очі, явно починаючи щось розуміти, він стримався. Ледве стримався, і натомість сказав:

— Маю пропозицію, пані…

— Квітослава. Можна Квітка і без «пані», звісно…

Ото назвали тато з мамою, ніби знали щось!

— Що, як нам разом спуститися на перший поверх? — щосили намагаючись бути переконливим, промуркотів Павло. — Там є кафетерій, кави вип’ємо. Зараз Єленку повезуть звідси до реанімаційної палати, вам і тут бути не можна, й поки що в палаті також, вибачте. Та ви ж точно захочете дочекатися, коли буде можна?

— Точно захочу. Ходімо.

Штос вагався. Він не хотів цікавитися грошима, не в такий момент, але й виходу не мав. Та, щойно він роззявив рота, Квітка сама полізла до чорної сумочки, позбавивши його масної необхідність говорити на цю тему.

— Ой, а гроші ж куди? Триста євро, я вірно втямила? Позичила в сусіда, він давно за мною упадає, а як почув про Єленку — хтів і більше дати.

Доки Павло боровся з гострим нападом ненависті до невідомого сусіда, кмітлива Липочка, пробурмотівши на ходу: «Я до Інеси Борисівни», побігла тішити начальницю тим, що за все заплачено.

— Ви не думайте, Павле, я не якась жебрачка. Свої гроші маю, та дрібними, а решта лежить на картці. Я її шукати, а нема ніде. Руки трусяться, в голові туман. Ну, то хай, думаю, потім віднайду. Ці вам віддавати?

Три купюри по сто євро. Ціна юного життя. Чи не вперше від часів студентства Штос відчув, що ненавидить когось — і цим «кимсь» була Інеса.

— Гроші в касу. Це нам по дорозі. Ходімте, я вас проведу.

Понад дві години вони просиділи в кафетерії «Леди». Говорила здебільшого Квітка, Павло уважно слухав, вряди-годи питаючи щось, і ці запитання чомусь надзвичайно дивували жінку. Він замовив до кави трохи коньяку, Квітка випила й дещо розслабилася. Пилипа подбала, щоб чергова медсестра їм повідомила, коли Єленка прокинеться.

— Вам ніколи не кортіло жити в місті, Квітко?

Жінка замахала на Павла руками, мов на чортяку, що вистрибнув з-під землі посеред молитви.

— Та Бог з вами, Христос з вами! Що я забула у тамтому місті? Городяни усі злі та зашпортані, димом дихають, отруту п’ють, лайном заїдають, уже даруйте на цім слові! І ніби ж то й грошенят доволі, а працюють, як воли скажені! День у день, і в будень, і в неділю Божу! З ранку до ночі, світа білого не бачать!

— А ви там, у себе, байдики б’єте?

— Е, паничку добрий, робота від роботи чимось та різниться. Я з півнями встаю, ще й на світ не займається, а, бува, вийду надвір, повітря вдихну, і руки самі діла просять. А на небо глянеш, як вранішнє сонечко встає, то і серцем, і душею чуєш, жи тебе Бозя поцілував. Ото життє, мушу вам сказати! Певно, що гаруємо тєжко, і до землі, і до маржинки, і у хаті, й на подвір’ї, влітку і взимі, та наш труд — він для здоров’я, а ваш, аби на ліки заробити. Хіба нє? Он Єленка моя сюди вчитися подалася, у нас в горах і застуд не знала, а тут їсть бозна-що, гамбургери якісь, шаурму! Що воно таке, я й не знаю до пуття. А живіт — не смітник, от і довелося біди зазнати. Якби не ви, — Квітка обдарувала Штоса ніжним поглядом, — страшно подумати, що тоді було б! Але мусите знати…

— Давайте вже на «ти».

— Щоб ти знав, — легко згодилася Квітка. — Маєш моє життє у своїй волі.