Читати книгу - "Паморочливий запах джунглів"

– Жили у бабусі два веселих гусі – один сірий, другий білий, два веселих гусі… – Богдан виразно повеселішав.

– Ну, скажімо, не у бабусі, а в дядька. І не сірий той перший, а чорний. – Любко резонував.

– А чорних гусей не буває…

– Ну, ти ж і впертий засранець! А це особливий гусак, він унікальний! От як біла ворона. А це чорний гусак…

Вони отак жартували і сперечалися повсякчас, і це було кльово і прикольно. Я навчився їхніх слів і думав, а от якби не вони, як би я жив.

Чергове розлучення, проблеми з фінансами, квартирами і роботою не давали мені передиху вже близько двох років, і те, що в мене було багато родичів, не допомагало мені позбутися відчуття самотності.

А от ці два шибздика були просто видатні у своєму жанрі, – вони в дитинстві удвох видавали навіть свою газету і, коли їм було по шістнадцять-вісімнадцять, спромоглися навіть видавати її, щоправда лише півроку, але загальним тиражем в тисячу екземплярів, і продавали, і поширювали, й газета існувала.

Вони були творчі, видатні, інтелектуальні і розпиздяї – усе разом, але трималися мене, хоч їхні батьки, особливо напочатку, дещо скептично і ревниво ставились до нашого приятелювання, але з часом хлопці підросли, потім стали зовсім самостійними і питання, що ви там робите у дядька, самі собою відпали.

Я знав про них чимало: і про довгий сентиментальний роман Любка з дуже симпатичною блондинкою, і про постійно нові захоплення Богдана, який закохувався, страждав, потім знову закохувався, знову страждав, розходився – у нього, здавалося, такий стан був перманентний, і йому треба було або піднесення, або страждання, або спати. Бо спати він міг добу підряд, а то й дві, і, здавалося, що він там кайфує уві сні і живе в іншому вимірі і тут все йому пофіг, але, коли він прокидався і захоплювався якоюсь новою ідеєю, запас енергії у нього був шалений і він був невтомний і суворо організований.

А потім все починалося спочатку.

Вони теж знали про мій останній не дуже вдалий роман із симпатичною, як мені здавалось, ще доволі молодою жінкою, і про те, що ні я, ні вона ще нічого не вирішили, і ніяк не могли вирішити, бо кожен звик жити окремо і боявся чогось нового, не в змозі забути минулі поразки і болі, і наші взаємини нагадували італійські макарони або кільце Мебіуса, або «день сурка», або просто все і нічого – «я стою під рестораном, заміж пізно, здохнуть рано».

Ми вийшли з готелю і тепер лиш збагнули, що готель містився на самому березі Фінської затоки. Ми опинились просто на морі – холодному, суворому північному морі.

Стояла яскрава сонячна погода, але з моря віяв такий сильний вітер, що ми ледве рухались проти нього на зустріч з морем.

А воно було сиве і синювате, з великими суворими хвилями, і ми пішли до води, і Любко просто заверещав від захоплення, і ми сиділи на набережній, сходи якої підступали тут до самої води, і Любко зняв черевики і вирішив вмочити ноги у Фінській затоці, і пішов у воду, хоч було дуже зимно, і вмить величезна хвиля обрушилась на нього, і він ледве не поточився далі в море, в кожному разі його облило добряче, і ми реготали з нього, і він вибрався нагору, і ми пішли повільно набережною і дістались невеличкої кнайпи, і там попри холод ще лишились столики на повітрі, майже над водою, і ми сіли там, і змовили по чарці горілки і кави, і сиділи там досить довго, і це було кльово, і ми б сиділи там завжди, і це не можна забути ніколи, і знову час утік кудись, і це було заїбись, і ще горілки, і ще чаю, і просто, здається, всіх трьох це однаково вставило. І це було супер.

Щоби стан ейфорії без наркотиків охопив усіх трьох водночас, трапляється рідко. Я почував піднесення, якого давно вже не мав і близько – це був кайф у чистому вигляді, неочікувана і необґрунтована ейфорія від раптово статичного стану душі. І це народжується від інтуїтивного контакту з людьми, з якими тебе об'єднує щось таке, що не можна описати коротко, а довго нудно і не треба. Мабуть, це якийсь із мільйонних нюансів слова «любити», але справжнього значення цього слова ніхто насправді не знає, бо воно означає для кожного інше, інтимно-внутрішнє.

Але навіть на рівні приблизного порозуміння це вже щастя, яке є насправді квадратурою кола.

Тоді здавалося, що час розтягається уздовж моря, але вже не хмарами чи туманом, а такою райдужною пеленою, і ми тут годину чи дві, чи тиждень, чи завжди, це просто щаслива мить, яка просто є і тоді часу нема.

Але якщо його зараз нема, то він повернеться одного разу і скоро, і буде безжальний і суворий. З ним тоді треба чемно поводитись.

Ми зависли в тому вимірі. Сонце відбивалося від свинцево-синіх хвиль і було суворо сліпучим на сильному вітрі, і все стало нереальним, і ми так ловили кайф життя, аж поки Богдан зауважив, що Любко таки дещо мокрий, і, може би, ми повернулись до готелю, аби він не простудився.

Ми так і зробили, трохи підсушили Любкову одежу і згодом подалися в мандри Васильєвським островом.