Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

Хоча це й не діалог, але наведу ще один уривок із Дулінга, бо він демонструє протилежне: можна досягти разючої відвертості взагалі без вульгаризмів чи матюків:

Був би я послідовником Генрі Джеймса[241] чи Джейн Остін, хто пише тільки про франтів і розумників із коледжу, то майже ніколи б не вживав брудних слів і лайливих виразів; моїх книг ніколи б не забороняли в американських шкільних бібліотеках; і я б ніколи не отримав листа від доброзичливого фундаменталіста, який хотів повідомити, що я горітиму в пеклі, де за всі свої мільйони доларів не куплю й ковтка води. Утім, я зростав не серед таких. Я ріс представником американського нижчого середнього класу[242], і це люди, про яких я можу писати з найбільшою щирістю та знанням. Це значить, що вони кажуть «сука» значно частіше, ніж «трясця», коли вдаряють себе по пальцю, але я з цим примирився. Правда, я ніколи з цим особливо й не воював.

Отримуючи один з Таких Листів або стикаючись із черговою рецензією, де мене називають вульгарним примітивом — а до певної межі я ним і є, — я заспокоююся, згадуючи слова соцреаліста зламу століть Френка Норріса, серед чиїх романів були «Восьминіг», «Яма» та «Мак-Тіґ» — достеменно чудова книга[243]. Норріс писав про хлопців із робітничого класу, які трудилися на ранчо, в містах і на фабриках. Мак-Тіґ, головний герой найвеличнішого твору Норріса, — дантист-самоук. Книги Норріса спровокували неабияке обурення громадськості, на яке він реагував зі спокоєм та презирством: «Що мені до їхньої думки? Я ні перед ким не плазую. Я розказав правду».

Звісно, не всі люди хочуть чути правду, але це не ваша проблема. А от якби ви хотіли бути письменником без бажання говорити прямо, оце вже була би проблема. Мова, потворна чи прекрасна, — показник персонажа, також вона може стати повівом прохолодного свіжого повітря в кімнаті, яку деякі люди воліли б тримати зачиненою. У підсумку головне питання не в тому, яка мова вашої оповідки, — високодуховна чи лайлива, єдине питання в тому, як ця мова бринить на сторінці та у вусі. Якщо хочете, щоб вона бриніла правдиво, то говоріть самі. А проте ще важливіше, щоб ви замовкли та слухали, як говорять інші.

Усе, що я говорив про діалоги, застосовується і до створення персонажів. Усе зводиться до двох речей: придивлятися до поведінки реальних людей довкола, відтак розказувати правду про те, що бачиш. Ви можете помітити, як сусід колупається в носі, коли думає, що ніхто не бачить. Це класна деталь, але вам як письменнику не буде жодної користі з того, що ви її помітили, доки не захочете втулити її де-небудь в оповідці.

Чи всі вигадані герої взяті просто з життя? Ясно, що ні, принаймні не один в один, якщо не хочете, аби вас засудили чи застрелили одного ранку дорогою до власної поштової скриньки. Часто буває, як от у «романах з ключем», наприклад у «Долині ляльок», персонажі переважно взяті з життя, але тільки-но читачі закінчать неуникну гру в угадування, хто є хто, такі оповідки часто-густо зразу стають нецікавими, переповненими вітринними знаменитостями, які буцають одне одного і швидко згасають у пам’яті читача. Я прочитав «Долину ляльок» невдовзі по її виході (того літа я працював помічником кухаря на курорті в Західному Мені), жадібно проковтнув, напевне, як і всі інші, хто її купив, але зараз майже не пам’ятаю, про що вона була. У цілому, особисто я волію отримувати свою тижневу порцію нісенітниць від «National Enquirer»[244], де на додачу до скандалів можна знайти рецепти, скандали й фото дівок у купальниках.

У моєму випадку те, що відбувається з героями в ході розвитку історії, залежить виключно від того, що я про них дізнаюся в процесі роботи над оповідкою, інакше кажучи, як вони виростуть. Інколи вони виростають мало. Якщо ж виростають багато, то починають впливати на хід історії, а не навпаки. Я майже завжди починаю з чогось ситуативного. Я не кажу, що це правильно, просто це спосіб, у який я завжди працював. Проте якщо розв’язка виходить без змін, то я вважаю таку оповідку невдачею, і не важливо, якою цікавою вона може бути для мене та інших. Я вважаю, що найкращі оповідки зрештою виходять про людей, а не про події, тобто історія зосереджена на розвитку персонажів. Утім, коли оповідка за обсягом стає більша за оповідання (скажімо, від двох до чотирьох тисяч слів), я перестаю вірити в так зване дослідження героя; я вважаю, що в підсумку історія завжди має головувати. Слухайте, якщо вам треба дослідження героя, купіть собі чиюсь біографію або квитки на цілий сезон вистав театральної лабораторії місцевого коледжу — отримаєте стільки героїв, скільки зможете витримати.