Читати книгу - "Рогнеда"

Для візантійців вельми відчутно запахло смаленим, і вони чи не вперше запанікували, зазвичай такі стримані.

Чи не найбільше стривожився патріарх Фотій. У соборі Святої Софії він виголосив аж дві проповіді, присвячені появі русів під стінами столиці імперії.

«Горе мені! – здіймаючи руки до купола собору, кричав Фотій. – Горе, бо я бачу, як народ грубий і жорстокий оточує місто і грабує передмістя, усе знищує, все губить. Він, як сарана на жниво, і як пліснява на виноград, чи, як спека, чи паводок… не знаю, як і назвати це лихо…»

У другій проповіді патріарх навіть назвав напад русів «Іліадою лиха» – он куди його занесло! І далі що тільки не говорив про русів, як тільки їх не ганив! Звинувачував наших предків у тому, що їхня лютість простилається не тільки на людський рід, але й жорстоко убиває всіх безсловесних створінь Божих.

«Я певний, і всі ви усвідомлюєте, що нависла над нами небезпека і грізне нашестя спостигли нас не від чого іншого, як від гніву й обурення Господа!»

Греки тоді встигли замкнути ворота. Правда, нападники вже пограбували околиці, хоч місто так і не взяли – на заваді стала шквальна буря, що несподівано спалахнула на морі. Та й до всього ж, надійшли вісті, що імператорське військо повертається з походу. Аскольд вирішив не ризикувати й повертатися додому – тим більше, що здобич він уже встиг узяти.

Але то був не останній похід русів на Візантію. А чим усе завершилося? Аскольд та його найближче оточення прийняли християнство, визнавши, що Бог нової віри сильніший за їхніх прадідівських богів. Той же самий патріарх Фотій і повідомляв про хрещення русів, коли вони зробили черговий, але менш вдалий похід на Царгород – це сталося десь уже року 866-го. Як відбувалося хрещення, повідомляв і імператор Костянтин VII Багрянородний.

З його тексту відомо, що на Русь було направлено архієпископа, якого там прийняли прихильно. Князь тоді зібрав своїх підданих, виголосив промову про язичництво та християн і надав слово грекові. А той виклав християнське вчення і розповів про чудеса, які творили Спаситель і святі.

Але язичники йому не повірили й кричали, перебиваючи грека:

«Чуда! Бажаємо бачити чудо!!!»

І тоді архієрей, помолившись, кинув у вогонь палаючої печі Євангеліє. І що ж? Язичники ледве-ледве вірили своїм очам: вогонь не зачепив Євангеліє нової віри! І це їх так вразило й водночас переконало в силі нової віри, що вони погодилися прийняти хрещення.

І першим хрестився князь. І хоч багато хто з родоплемінної знаті, пов’язаної з язичницькими культами, виступили проти, всепереможну ходу нової віри вони зупинити вже не могли.

Влада Аскольда ще більше зміцніла і поширилась на багато наддніпрянських та сусідніх земель, Аскольд здійснював успішні походи, і влада його міцніла, як кажуть, день від дня. Він успішно воював у землі кривичів, у верхів’ях Дніпра й Західної Двіни.

Але незадоволення Аскольдом та його прихильністю до нової віри наростало серед родової верхівки Русі, яка не могла йому пробачити прийняття християнства. Було організовано проти нього змову, що її очолив князь Олег. Змова увінчалася успіхом, поверженого князя вбили й поховали в тому місці, що й нині зветься Аскольдовою могилою, в колишньому Угорському урочищі. Його вбивця князь Олег, захопивши верховну владу, пообіцяв боярам відновити на Русі язичницьких богів, себто богів старої віри, і не втручатися у внутрішні справи київської громади.

Що ж до Аскольда, то у хрещенні він отримав нове ім’я – Микола, саме йому було присвячено поставлену на його могилі церкву. Пізніше при ній буде засновано Пустинно-Миколаївський жіночий монастир, що згодом стане чоловічим.

«Аскольд постає перед нами як неординарна й велика постать. Він відіграв важливу роль у політичному утвердженні Київської Русі на міжнародній арені і першим спробував залучити русичів до християнської віри. (Другу спробу, але теж невдалу, здійснить княгиня Ольга. – В.Ч.) Захоплення Києва Олегом сприяло торжеству язичницької реакції. Проте відтоді в місті залишалася християнська громада, яка потай впливала на умонастрої киян. До кінця правління Ігоря християни вже мали в місті значну вагу, а княгиня Ольга відверто сповідувала нову для Русі віру» (100 найвідоміших українців. Київ, 2005).

І те, що не вдалося Аскольду (якоюсь мірою Ігореві і особливо княгині Ользі), мав здійснити її онук Володимир. До всього ж, його побоювалися візантійці. Остерігаючись нового нападу русів, вирішили не ризикувати, а виконати вимогу войовничого зверхника.

Брати-імператори віддали йому свою сестричку. Забаг Анну той варвар – хай бере, аби не здумав напасти, як колись Аскольд напав на Константинополь.

Та й пам’ятали візантійці, що й до Аскольда їхній князь, ім’я якому Кий, у 545 році приходив до Константинополя і з імператором Юстиніаном вів перемовини, ставлячи владиці Візантії свої умови. Імперія тоді змушена була визнати деякі права русів – хоча б на володіння лівобережжям Дунаю. Виходить, руси таки протоптали дорогу до столиці Візантії – Кий ходив, Аскольд ходив, Ігор ходив, Ольга ходила, не кажучи вже про невгамовного Святослава, а це от уже й Володимир прийшов.(Унадились! Тож треба з ними вухо тримати гостро. Бо, чого доброго, ці язичники ще приєднають Візантію до своєї Русі – вони такі. Очей з них спускати не можна!)

Добре, що вони між собою не миряться,