Читати книгу - "Страта"

Немолода темноока жінка з тягучою, як жуйка, мовою. Шланг. Дівчинка, що з плачем тікає по садовій доріжці...

Ірені стало гидко; вона підвела голову, шукаючи погляд Семироля, мовчки просячи перервати неприємний перегляд...

— ...Пані Крок, ви пам’ятаєте будинок біля дороги, Велике Шосе, сто сорок сім?

Минула ціла хвилина, коли Ірена здригнулася.

Номер її будинку...

Жінка здивовано мовчала.

— Це був час, коли ви зустріли третього — того, кого ви називали «черв’ячком».

Жінка забігала очима. Стиснула пальці.

— Згадуйте — будинок біля дороги... Там собака і машина в гаражі... Ви користувалися машиною. Ви принадили їжею собаку...

Жінка всміхнулася. Стягнула з голови сірий плетений берет, вивільняючи коротке, з сивиною, волосся:

— Там... це, і справді ніхто не жив... собаку я принадила... могла б отруїти, але шкода...

— Ви згадали?

— Та-ак...

— Скільки часу ви там прожили? За відсутності господині?

— Влітку тиждень... І в жовтні... Тиждень...

— Чоловік і раніше думав, що ви у відрядженні?

— Та-ак...

— Що ви палили в каміні?

Жінка мовчала. Її ліловий светр був весь у балабушках зваляної вовни; светр колись був теплий і яскравий, Ірена раптом подалася вперед, розглядаючи стилізований виноградний лист на худому плечі жінки...

Колись, може, півроку тому, а може, в іншій реальності, светр належав... Ірені. Виноградні вусики складалися в її ініціали (то була робота на замовлення, інститутські дами помітили обновку і цмакали язиками).

Бідолашний светр.

«Тітко Ірено, а хіба це були... не ви?..»

Тоді, в будинку, у неї не було часу — та й потреби — перетрушувати шафи в пошуках зниклих речей...

— Його речі палила, — неохоче мовила жінка. — Спершу взяла — хотілось... А потім... непотрібні ганчірки.

Треба подумати. Треба вкластися в ліжко, сховатися під ковдрою, і хай усі вони проваляться крізь землю...

— Яне!! Вимкніть...

Сіпається на землі чорний гумовий шланг.

Синє миготіння екрана. Темрява...

— Вибачте, Ірено. Але ви самі...

Вона проковтнула гірку слину:

— Хто це?!

— Оперативна зйомка... Неофіційне, приватне розслідування. У мене є такі можливості.

— Її... це ВОНА? Вона під судом?

— Ірено, зверніть увагу на дату... Минув майже місяць.

— Суд закінчився?!

— Суду не було.

Ірена мовчала. Терла свої пальці.

— Ірено... Вона більше нікого не вб’є. Вам цього... мало?

— Чому... мене... судили? А її — ні?!

Семироль знову пройшовся по кімнаті. Перемотав касету, витягнув її з магнітофона, акуратно повернув на місце.

— Бо вже через годину після зйомки ця жінка... — Ірені здалося, що Семироль зам’явся, — наклала на себе руки.

Вони зустрілись очима.

— Ірено... Все — поїзд пішов. Ваша реабілітація неможлива. Але і маніячки більше немає.

Вона мовчала. Розглядала свої нігті, і кожен здавався їй байдужим рожевим обличчям.

Одного ранку Анджей вибрався з ліжка — сяючий, як ялинкова іграшка:

— Мені приснився сюжет! Для тебе! Відхопиш «Вулкан» з ходу, і всього за годину роботи, сюжет-бо який!

— Себто? — запитала вона.

У халаті, накинутому на голе тіло, зі слідами від подушки на щоці, з натхненним вогнем в очах, Анджей випромінював запах сонного чоловіка — колоритний, теплий натуральний запах...

— Слухай... Уяви: товста рибина дивиться з глибини, з дна, як на тонкому льоду кохаються двоє... А лід зовсім тонкий. Він — як ніжна шкіра... І прогинається з кожним порухом. Риба дивиться зсередини — і нічого не може зрозуміти, хоча лід майже прозорий... Гойдається. Живе дзеркало... Як рухливі стінки келиха. Як м’яке скляне простирадло... Закохані доходять до екстазу — і він тріщить (бо занадто тонкий) і обоє провалюються в воду, але не перестають кохатися!..

Анджей зробив ефектну паузу.

— А де сюжет? — запитала вона помовчавши.

Він демонстративно подивився на годинник:

— Десяти хвилин тобі вистачить? Щоб допетрати?

Вона помовчала. Зітхнула:

— Гарні сни тобі сняться... Приготую на вечерю рибу. І, знаєш, давай ляжемо спати раніше...

Анджей, ображений, став вдягатися на роботу.

Вона не могла зібрати думок,