read-books.club » Сучасна проза » Вітер часу 📚 - Українською

Читати книгу - "Вітер часу"

161
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вітер часу" автора Влад Наслунга. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 55 56 57 ... 67
Перейти на сторінку:

Потім спитав вже чистого і сухого Артурчика:

– Їсти хочеш?

Той замотав головою. Не хоче.

– Тоді попий соку.

І дав йому пляшечку з соскою. Артурчик її схопив ї поглибився в смоктання.

Іван посадив Артурчика на своє ліжко і сам приліг поруч. Скоро він заснув, а потім і Артурчик поруч з ним.

Усі прокинулись близько першої дня, Мар’я прийшла подивитись на сина, Іван теж прокинувся. За півгодини знову зібрались за столом. На дворі йшов дощ, собаки лежали на балконі.

– Толя, – покликала Мар’яна, – у Артурчика сок закончился, сходи, пожалуйста, в «Сансбері», купи ему апельсинового.

Толя сидів у своїй кімнаті з малою дочкою кума і вчив її працювати в Інтернеті.

– Я с тобой! – закричала вона Толіку і вискочила в коридор.

– Возьми зонтик, – сказала її мати.

Діти, тобто Толя і дівчинка, пішли. Вони повернулись за півгодини, купили огірки, хліб і пиво. Про сік забули.

– Сходи ты, пожалуйста, – сказала сестра Іванові, – вот тебе пять фунтов.

Іван приніс дві коробки соку. Дома якраз розмовляли по телефону з чоловіком, який жив «на дачі». Він сказав, що в містечку у деяких людей пропали вівці, кажуть, що їх задрав якийсь великий чорний собака. Тому до них приїздила поліція, питали його, де собаки. Але він сказав, що в Лондоні. Поліція пішла.

– Эти полицейские – такие дураки, – заявив Саша, поклавши трубку.

– Чому? – здивувався Іван.

– Потому, что верят всему, что им говорят, – пояснив Толік. – Тут врать не умеют. Вот они и привыкли верить.

ПОШУКИ МАТЕРІАЛІВ

Другого січня усі, крім Івана, Артурчика і Толіка, в ліжках. Саша не їсть і не п’є, у нього піст. Єгор не вилазить з туалету, на нього напала «швидка Настя», мабуть з’їв що-небудь зіпсоване. Інші просто хворіють від лишку випитого. Під вечір стали оживати, застукали тарілками на кухні, потім зібрались у більшій кімнаті. Піст у Саші скінчився, він сказав, що треба усе допити, щоб не зіпсувалось. Артурчик стояв поруч, тримаючись за журнальний столик. Саша і йому налив трохи суміші горілки з шампанським.

– Ты что, с ума сошел? – закричала Мар’яна.

– Не пугайся, – звернувся до неї Єгор, – мне отец тоже давал выпить, когда я был маленьким. Но я ведь не алкоголик.

– Еще станеш, – невдоволено відповіла Мар’яна.

– Прикуси язык, – втрутився Саша. – Думай лучше, куда поселим Лиду.

– Яку Ліду? – поцікавився Іван.

– Невесту Егора, собирается приехать из Москвы на этой неделе.

– Наверное, с Егором, – відповіла Мар’я, підморгнувши Іванові.

– А я куда? – це вже Толя питає.

– Поспишь пока что в столовой.

– Как долго?

– Посмотрим. Если Лида нам понравится, то оставим или, возможно, отправим в Девон. А если нет, то вернется домой.

Толя мовчки піднявся і пішов у свою кімнату до комп’ютера.

– А коли вона приїде? – спитав Іван.

– На день рождения Егора, это ему подарок. Он не видел ее уже десять лет, как уехал из России. Она жила в том же подъезде, где он, ему было десять лет, а ей шесть. Играли вместе, она бегала за ним, звала «Горя, Горя!» Все смеялись, говорили «жених и невеста». Вот и результат: она поверила, теперь ей шестнадцать лет и она считает Горю своим женихом.

Єгор зацікавлено слухав.

– Понятно, что она не будет жить в комнате Егора, это мы так, Толю подколоть. Видишь, он всему верит, как англичанин. Мы уже договорились с кумом, Лида поживет в комнате с его дочкой.

Нарешті Іван зібрався до Українського католицького університету. Усі вдома були зайняті, тому він поїхав на метро до станції Ноттінг Хай Гейт, а далі пішов пішки. Ліворуч від пам’ятника Св. Володимиру він побачив білий будинок, тут поміщався католицький університет. За невисокими сходами були старовинні двері, Іван подзвонив. Хвилини за дві двері відчинив високий дід років вісімдесяти. Іван назвався і попросив дозволу увійти. Той погодився, пустив Івана і пішов з ним показувати університет, точніше його перший поверх. Оскільки Іван цікавився бібліотекою, він показав заперті двері, за склом яких Іван побачив дві шафи з книгами, але сказав, що в центральному корпусі є більша бібліотека, теж заперта, бо зараз свята і нікого нема. Іван знав, що вони теж святкують Різдво 7 січня.

Потім дід привів Івана в невелику кімнату з старовинним письмовим столом і кріслами, сказав, що це їх головна канцелярія. Дід сів за стіл, а Іван – навпроти. Він спитав, як звуть діда, а той відповів, що він Гузар.

– Чи не родич ви нашого митрополита Гузара? – поцікавився Іван.

– Ми на Землі усі родичі, – ухилився дід.

Тоді Іван почав розпитувати про католицький університет і дізнався, що тут нічого не викладають, а є лиш декілька студентів, які вивчають, що бажають, переважно українську мову.

– Хіба вони не українці? – здивувався Іван.

– Ні, більша частина їх з Африки і Латинської Америки. Готуємо кадри для Української католицької церкви.

– Для греко-католицької? – уточнив Іван.

1 ... 55 56 57 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітер часу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вітер часу"