Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ми змішувалися з натовпом і виокремлювалися з нього, прямуючи до Площі Сохо з її волоцюгами, які тхнуть пивом і сечею, та чоловіками, які цілуються на лавах з чоловіками, – там ми розтягнулися на траві, і Лео дістав із задньої кишені косяк, трохи пом’ятий, та все ж непоганий.
Не знаю, чи справді так було, чи це гра моєї пам’яті, та мені здавалося, що, коли я лежала там на траві, місяць був дуже близько, так близько, що його можна було торкнутися рукою, а ще здавалося, що можна відштовхнутися від землі й без жодних зусиль опинитися будь-де.
– Так дивно, що уроки закінчуються в липні, – сказала Ней. – Це схоже, скоріше, не на закінчення, а на початок.
– Добре, бо я хочу, щоб ми ніколи не закінчували, – сказала Роуз. – Ми – найкраще, що є у світі.
– Ага, – погодився Лео. – Про цей період нашого життя напишуть у «Нью м’юзікал експрес», про час, коли ми рухалися до своєї офігезної слави. Наш гурт ніколи, ніколи не розпадеться. Тільки не ми.
Те, що Наомі нічого не відповіла, а просто лежала на траві в своїй жовтій сукні, дивлячись на місяць та широко посміхаючись, здавалося, не мало особливого значення. То була просто Ней, у своєму репертуарі.
Але наступного дня вона зникла, і все почало розпадатися.
І лише тепер, озираючись на той день, я розумію, що так вона казала нам: «До побачення».
28Я поринула в спогади й музику і зрозуміла, що не забрала Ґрейсі, уже майже вдома. Її уроки закінчилися сорок хвилин тому. Чорт. Дістаю телефон із кишені, розвертаюся й починаю бігти.
Я телефоную мамі, але вона не відповідає, тож я намагаюся на бігу заґуґлити номер школи й набрати його. Умикається голосова пошта.
– Алло! – волаю я, важко дихаючи в автовідповідач. – Привіт! Я мала забрати Ґрейсі Сондерз, але запізнююся, тож…
Телефон пікає, сповіщаючи про те, що мені телефонують, і я зупиняюся.
– Де ти? – питає мама, щойно я приймаю виклик.
– У мене був важкий день у школі, – кажу я, від усього серця бажаючи попросити маму, щоб вона обійняла мене. – А потім я ходила до Наомі… тож, пробач, я забула.
– Зі школи телефонували, – сказала мама крижаним голосом. – Ґрейсі всі очі виплакала. На щастя, місіс Петерсон із сусіднього будинку завезла її додому, але вона й досі ще не заспокоїлася. Краще тобі прийти й пояснити їй, чому ти про неї забула.
Вона завершує виклик. Чорт.
Мама відчиняє двері, коли я іду по доріжці.
– Я думала, тобі хоча б на Ґрейсі не начхати, – каже вона.
– А мені й не начхати, на відміну від вас, – кажу я. – Просто в мене справді був дуже-дуже гівняний день. Де вона?
– Дуже гівняний день – не поважна причина для того, щоб лишити семирічну сестру саму на майданчику.
– Ага, не те що горілка, – відрізаю я, і вона міцно хапає мене за руку.
– Знаєш, Емі, мені це вже остогидло. Ти забуваєш, що ти дитина, а я – доросла.
– У якої було таке сильне похмілля, що вона не могла забрати зі школи свою доньку? – питаю я, вириваючись і збігаючи сходами.
– Швидко повернися! – кричить мама мені навздогін.
Ґрейсі лежить на підлозі з ляльками, теліпаючи в повітрі ногами в білих шкарпеточках.
– Пробач, малеча, – кажу я. Вона повертається до мене й усміхається.
– Я плакала, – каже вона. – Шмарклі, сльози, все таке. Мені дали печиво.
– Я жахливий сиблінг, – сідаю поряд з нею на підлогу.
– Мене підвезла вчителька на машині, нікому так не щастить. А що таке сиблінг?
– Брат або сестра.
– О так, тоді ти сиблінг! – Ґрейсі міцно мене обіймає.
– То ти не ненавидиш мене, як усі інші? – питаю її, готова розплакатися. Я втомилася бути сильною, і тепер мені складно навіть просто не плакати.
– Ні, – каже Ґрейсі. – А хто тебе ненавидить?
– Не ти, – кажу я, – і все це не має значення.
Коли Ґрейсі залазить мені на руки, я чую дзвінок у двері.
– Хочеш, пограємо в чаювання?
– Ні, – кажу я.
– Кепсько, бо ти мені винна, – радісно каже вона. – Я – королева, а ти – принцеса.
Я ще не відпила зі своєї уявної чашки, коли мама почала кричати з першого поверху, і з її наближенням до кімнати Ґрейсі кожне слово ставало гучнішим.
– Як ти могла? ЯК ТИ МОГЛА?
Вона стає у дверях і тицяє мені папірець.
– Як ти могла, – повторює вона ще раз. – Я знала, що сорому в тебе немає, та невже ти взагалі ні про кого з нас не думаєш?
– Ти про що? – дивлюся на папірець. Він має знайомий вигляд, але я не можу зрозуміти чому.
– Господи, Емі. Одягатися отак – це одне… – вона вказує на мене, – але домагатися своїх друзів? Ти огидна.
Я обережно знімаю свою тіару та встаю.
– За хвилинку повернуся, ваша величносте, – кажу я, роблячи реверанс Ґрейсі, яка великими очима спостерігає за тим, як ми виходимо на сходи. Я зачиняю за собою двері.
– Що це таке? – тихо питаю я.
– Дуже шкода, що ти… не можеш бути нормальною, – сичить вона на мене. – Але це? Її батько юрист, тобі це чудово відомо, правда ж?
Вона зминає шматочок паперу в кулаці й кидає мені. Паперова кулька приземляється біля моїх ніг. Я повільно нахиляюся за нею.
Ваша донька намагалася зґвалтувати Роуз Картер.
– Ти що, на наркоті? – питає вона.
– Мам, усе не так, – кажу я, намагаючись заспокоїтися, щоб голос не тремтів, хоч дрож наростає в кожному м’язі. – Це брехня.
– То ти не робила цього з Роуз? – Вона хапає мене за зап’ясток і тягне до своєї спальні – це боляче. Запах гнилого дихання й брудної білизни в її кімнаті викликає
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дзеркальце, моє дзеркальце», після закриття браузера.