Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

– Мій тато – хороша людина, – повторюю я.

– Не ідеальний, але не монстр.

– Добре, а то якось ніяково було б, – кажу я, і ми посміхаємося одна одній, і нам обом стає тепліше. Якщо і є в усій цій ситуації щось хороше, то це можливість ближче познайомитися з Аш, проводити час із нею. Побачити почуття гумору, яке вона зазвичай ховає якнайдалі.

– Я багато годин дивилася на це тату. – Аш повертається до монітора. – Мені вдалося виокремити вісім шарів цифр, розділових знаків і літер.

– Як? – питаю, зазираючи їй через плече. – Тобто як ти змогла визначити, що до якого шару належить?

– Просто хоч і здається, що все перемішано, але є певна закономірність, – знову натяк на посмішку. – Я ж казала тобі, що вона є. За моєю теорією кожна цифра чи літера доторкається безпосередньо іншої цифри чи літер одного шару. Принаймні я сподіваюся, що це правильно. Якщо ні, тоді… біс його знає.

Аш показує мені вісім півкіл, які вона виокремила з оригінального зображення.

– Тепер я знову дивлюся на них, шукаючи закономірність, яка все пояснить. Потрібен ключ, щоб розшифрувати це, але в мене його немає. Я навіть не знаю, де шукати. Я вже перепробувала стільки комбінацій – і нічого, а їх тут мільярди. Тож я запитала в цих своїх знайомих, а вони всі такі – що за фігня? Я застрягла, ідей немає, і можливо, я взагалі намагаюся знайти те, чого нема, розумієш?

Вона дивиться на мене, і я знизую плечима – я на цьому взагалі не розуміюся. От якби треба було засмутити й відвернути від себе найважливішу на світі людину, то тут я спец.

Роздивляюся картинки, одну за одною. Усі вони схожі на ті дурні перевірки, які часом треба проходити, щоб довести, що ти не робот. Що більше дивишся, то менше бачиш.

– А вони взагалі в правильному порядку? – питаю її. – Ну там, зліва направо?

– Та хто їх знає.

– Бо третя картинка. Це схоже на… Але ні, це я, мабуть, уже божеволію.

– Що? – Аш дивиться на мене. – Давай, тупих ідей не існує. Майже.

– Ну оце, це ж може бути «крапка ком»? Крапочка й «К О М». Це не може означати «крапка ком»?

Аш втуплюється в коло.

– Хай мені трясця, – каже вона. – А в тебе аналітичний розум, слухай…

Я почуваюся тупо, що взагалі щось сказала.

– Деякі шкідливі програми мають аварійний вимикач, так? Збіса довгу веб-адресу без жодного змісту; якщо її ввести, вірус вимикається. Але збіса довга незрозуміла адреса веб-сайту – прекрасний спосіб заховати щось страшне. Щось таке, про що можна дізнатися, тільки якщо в тебе є правильна комбінація літер і цифр, з яких складається адреса. Але навіть найдовші й найтупіші адреси закінчуюся на «крапка щось там таке». Редлі, здається, ти все розгадала!

– Справді? – витріщаюся на неї.

– Я хочу тебе розцілувати! – каже вона, цього разу широко посміхаючись, білосніжно й блискучо, і якусь мить мені хочеться сказати «так, давай». Але потім я згадую, що сталося минулого разу, коли я поцілувала дівчину, а вона допетрує, що сказала, і її посмішка перетворюється на гримасу. Ніяково, як не крути.

– Напевне, не варто. – Аш зосереджено дивиться на монітор, і я встаю. – Утім, можливо, що мені все одно лишається туєва хуча комбінацій, але… це вже щось. Ти не така тупа, як на тих селфі, які ти робиш і ніколи нікуди не викладаєш.

– Круто, – кажу я, рада, що все знову нормально.

– Редлі! – Джекі та Макс виходять з кімнати Ней. – Аш сказала тобі, що лікарі збираються розбудити її? У понеділок! У день концерту. Хіба не чудово буде – вона прокинеться, а ми розповімо їй про нього?

– Так, чудово, – кажу я. – Ви не проти, якщо я з нею посиджу?

– Ні, будь ласка, посидь. – Макс усміхається мені. – Ти хороший друг, Редлі. Найкращий.

Я йду та сідаю поряд із Ней і довго говорю з нею про кращі часи. Про ті часи, коли здавалося, що все йде як треба.

Усе, чого нам хотілося, – танцювати. То був кінець навчального року, було спекотно, й ми були вільні. Не треба було нічого робити, нікуди йти, ніде бути, нікого вдавати, і то було так круто, що нам хотілося тільки напитися й танцювати.

Навіть Ней, якій зазвичай таке не подобалося. Їй не подобалися натовпи людей, не подобалося, коли всі на неї дивляться, але того разу вона погодилася піти. Вона була в жовтому сарафані та сандаліях із ремінцями, і Роуз вставила їй у волосся кілька ромашок. От ми і вирушили, випивши кожен по дві пігулки, ідучи вздовж ріки і повз Вестмінстерський палац, і через Трафальґарську площу, прямуючи в Сохо. Можна було сісти на автобус і дістатися вдвічі швидше, але ми подумали, ну нащо запихатися в задуху з купою незнайомців, тоді як можна спокійно прогулятися: вітерець з ріки, блакитний небосхил, запах літнього міста з розплавленим асфальтом і викидними газами. Ми йшли, і говорили, і сміялися, і з кожним кроком здавалося, що світ навколо нас ставав яскравішим і світлішим, виблискував золотим сяйвом. Радість у моїй душі більшала, аж поки не досягла кінчиків пальців на руках і ногах – веселкова бульбашка щастя. Не питайте, як нам вдалося те, що вдалося, і куди ми ходили, бо я сама не знаю, та якось же вдалося. Ми переходили з бару в бар, з пабу в паб, купували напій за напоєм, і Роуз козиряла батьковою кредиткою, оплачуючи рахунки. Без страху, без віку ми по черзі обдурювали барменів, щоб намутити горілки й пива на трьох і «Ред бул» для мене. Я не пила, але почувалася п’яною, сміялася гучніше, обіймала друзів, казала їм, як сильно люблю їх. Тієї ночі багато зізнань у любові зірвалося з наших губ, у кожному другому реченні ми розповідали про свої почуття одне до одного. На Вордур-стрит були сходи, що вели до підвального бару. Колись то був незаконний генделик, але Сохо тепер причесали для туристів, і не лишилося майже нічого дійсно бридкого. Ще по порції пігулок, і ми спускаємося туди, ідучи на звук розпусти, чутний навіть на вулиці. У барі було повно людей, плече до плеча, найрізноманітніших людей, яких тільки можна уявити: чорні, білі,