Читати книгу - "Непрохані"

— Тримай, — сказав він, раптом усвідомивши, що дитина його не бачить.

Вона повільно відняла долоні від обличчя. Побачила чашку і взяла її обіруч. Піднісши до губ, зробила довгий ковток, хоча Тодд знав, що в чашці був майже кип’яток. Охопивши чашку долоньками, дівчинка уп’яла очі в залишки рідини в ній.

— Про що це я… — пробурмотіла вона до себе. Потім підвела очі й повільно усміхнулася. — Отже, Тодде. Як ся маєш?

Тодд моргнув. Усе в ній — голос, усмішка — цілковито змінилося. Розгублена дитина змінилася на… він навіть сказати не міг, на що. Але точно знав, що не хоче, аби воно лишалося в його кабінеті.

— Тобі доведеться піти, — сказав він. — Якщо тобі треба додому, ми викличемо таксі.

— Ага, — відповіла дівчинка, дивлячись понад його плечем у вікно. — Щедрий до малечі.

— Та хто ти взагалі?

— А ти вгадай.

— І близько не знаю, — твердо відповів Тодд. — Ти назвалася однокласницею моєї доньки. Але це брехня.

— Будь ласка, — попросила вона. — Будь ласка, скажи, хто я.

— Ти маленька дівчинка.

Дитина раптом засміялася, дуже щиро і дуже розкотисто, аж Тодд налякався.

— Знаю, знаю, — погодилася вона. — І це просто диво якесь, правда?

— Все, досить, — сказав Тодд і потягнувся до кнопки — викликати Б’янку.

— Не роби цього! — миттю зреагувала дівчинка. — Не смій!

— Слухай, ти, — різко відказав Тодд, — мені терпець урвався. Не знаю, що тобі тут треба, але ти якась дуже дивна, і то біда твоїх батьків, а не моя. У мене купа роботи.

— Та цить ти, — відповіла вона. — Я не хочу провести у твоєму товаристві зайвої хвилини, ото вже повір. Пам’ятаєш прислів’я про шарманщика й мавпочку? Що хоч мавпа й танцює, говорити треба з ним, з шарманщиком? То ти навіть не мавпа, ти блоха на її дупі, й нічого більше. Та становище моє скрутне, і тобі доведеться мені трохи допомогти. Тобі пощастило, одним словом.

— Нічого я…

Вона ніби й не чула.

— По-перше, мені треба десь оселитися. Хочу помитися, і мені вже остогиділо те вуличне життя, коли ти ще й мало що можеш. І мені дуже треба поспати — тобі, до речі, теж не завадило б.

Її голос звучав твердо і впевнено, і Тодд уже не дивувався, що Дженні впустила її. Він раптом з жахом пригадав свою кузину, яка у дев’яносто восьмому потрапила в аварію і лежала в шпиталі. Більшу частину часу вона була під морфіном, але інколи виринала з наркотичної безодні й видавала ремарки, які звучали абсурдно, жахаюче адекватно. Від того контрасту й недоречності волосся ставало дибки. Таке саме враження справляла й ця дитина, хоча можна було здогадатися, що вона просто мавпує когось зі знайомих дорослих.

Дитина, здається, сприйняла його мовчання за покірливість.

— Коли повстану я, мов фенікс із темного полум’я Лети, я хочу зустрітися з певною особою. Ми обидва її знаємо. Тобі варто цим зайнятися.

— Не знаю, про кого ти, — мовив Тодд і натиснув кнопку виклику. — 3 бой-бендами й дитячими телешоу справ не ведемо. Така політика компанії.

— Бой-бенди? Ти в біса про що там мимриш?

Чути було, як у коридорі відчинилися двері й по підлозі застукали швидкі кроки Тоддової асистентки. Б’янка отримувала на двадцять відсотків вищу зарплатню, ніж будь-який інший асистент у компанії, і була варта кожного долара.

Дівчинка теж почула і двері, і кроки. Її обличчя потемнішало.

— Тодді, ти ризикуєш утнути величезну дурницю. Не просери свій шанс.

Двері рвучко відчинилися, впускаючи Б’янку.

— Цій особі час іти, — повідомив їй Крейн.

Дитина театрально зітхнула, хитаючи головою. Тодд проігнорував це.

— Якщо вона пручатиметься, викликайте поліцію. Вона прикинулася іншою особою, щоб зустрітися зі знаменитістю.

Б'янка підійшла до крісла дитини і суворо зиркнула на неї.

— Вставай, принцесо, та хутчіше.

— Ох, нестерпні ви люди, — втомлено пробурмотіла дівчинка. Підвелася, ігноруючи простягнуту руку Б’янки і не відриваючи очей від Крейна. — Я не хочу пручатися, але зрозумій — ти сам мене до цього змусив.

Тодд сів, тримаючи спину дуже прямо. Бянка розбереться — он вона вже взяла дівчинку за лікоть і потягла її до дверей.

Він опустив очі на папери, раптом відчувши страшенне бажання зануритися в роботу. Під кінець дівчинка почала говорити речі, які його дивно занепокоїли. Дивно і дуже сильно.

— Прощавай, — буркнув він. Дівчинка підморгнула.

— Начувайся, — промовила вона й рушила геть. Тодд Крейн рвучко підкинув голову і невідривно дивився, як вона віддаляється коридором.

За п’ять хвилин вона з’явилася внизу на вулиці. Повільно йшла, потім спинилася і так само повільно почала обертатися, піднімаючи голову. І хоча Тодд сахнувся від вікна настільки швидко, як міг, вона встигла його побачити.

Коли він знову обережно визирнув з вікна, дівчинка нікуди не ділася — стояла, дивлячись просто на нього. Здається, вона усміхнулася і піднесла руку з витягнутим вказівним пальцем. Рукою вона намалювала в повітрі якийсь символ. Коротку спіраль, схожу на цифру «9».