Читати книгу - "Звіробій"

капелюх, що зробить тебе схожим на страшенно нецивілізованого представника цивілізації, як кажуть місіонери. Згадай, Уа-та-Уа поруч, а турбуючись про дівчину, ми не повинні забувати й про інших. Я знаю, тобі не до вподоби носити одяг, скроєний не за вашою червоношкірою модою. Але тут нічого не вдієш: вдягайся, навіть якщо тобі буде трішечки бридко.

Чингачгук подивився на принесені йому лахи з неприхованою огидою, але в думці погодився, що переодягтися корисно і, може, навіть необхідно. Помітивши в «замкові» чи поблизу нього червоношкірого, ірокези стривожаться, а це неминуче спрямувало б їхні підозріння на полонянку. Оскільки мова йшла про його наречену, вождь був ладен перетерпіти ради удачі що завгодно. Тому, покрутивши в руках принесені речі та іронічно оглянувши їх з усіх боків, він, плутаючись у рукавах та холошах, зрештою, під керівництвом свого товариша, нап'яв на себе цивілізований одяг, і від червоношкірого лишилося тільки обличчя. Але це вже було нестрашно, бо, не маючи прозорної труби, дикуни з берега не могли як слід роздивитися «замок». Та й сам Звіробій так засмаг на сонці, що колись біле обличчя тепер стало, мабуть, не менш червоне, ніж у могіканина. Делавар у незвичному одязі пересувався так незграбно, що не раз протягом дня викликав усмішку на вустах свого друга.

Однак Звіробій не дозволив собі жодного з отих недоречних дотепів, які неодмінно посипалися б у компанії білих людей з такої причини. Гордість вождя, гідність воїна, що вперше виступив на стежку війни, а також серйозність становища робили недоречними легковажні жарти.

Троє остров'ян — коли так можна назвати наших героїв — зійшлися до сніданку мовчазні й замислені. Обличчя Джудіт носило сліди тривожної ночі, а чоловіки поринули в роздуми про те, які несподіванки готує їм найближче майбутнє. За весь сніданок Звіробій та дівчина лише обмінялися кількома ввічливими фразами, але й словом не прохопилися про своє становище. Нарешті Джудіт не витримала й заговорила про те, що не давало їй спокою у цю безсонну ніч.

— Буде жахливо, Звіробою, — раптом вигукнула дівчина, — якщо з батьком і Гетті щось трапиться! Ми не можемо спокійно тут сидіти, доки вони в руках ірокезів. Треба придумати, як їм допомогти.

— Я готовий, Джудіт, прислужитися їм, та й кожному, хто вскочив у біду, якщо мені скажуть, як це можна зробити. Опинитися в руках червоношкірих — це не жарт, а надто коли люди зійшли на берег у такій справі, як Гаттер та Непосида. Я це чудово розумію і не побажав би такої кари своєму найлютішому ворогові, а не те що тому, з ким я мандрував, їв і спав. Маєте ви якийсь план, котрий ми із Змієм могли б здійснити?

— Я не знаю інших засобів звільнити бранців, як тільки підкупити ірокезів. Вони не встоять перед подарунками, а ми можемо запропонувати їм стільки, що вони, мабуть, визнають за краще піти звідси з багатими дарами замість двох бідних полонених, яких, до речі, ще чи й зуміють забрати з собою.

— Це було б непогано, Джудіт, так, це було б непогано — підкупити ворога. Тільки б знайшлося досить речей. У вашого батька зручний і дуже хитро розташований будинок, хоч на перший погляд не скажеш, що в ньому стане багатства на викуп господаря. Є рушниця, «оленебій», вона може згодились, крім того, я чув, ще десь є бочонок пороху, який, звісно, теж чогось вартий… Але двох дорослих чоловіків не виміняєш на дрібничку, й до того ж…

— Що «до того ж»? — нетерпляче перепитала Джудіт, помітивши, що юнак не наважується говорити далі, очевидно, боячись засмутити її.

— Бачте, Джудіт, французи сплачують премії так само, як і наші, а за два скальпи грошей стане й на бочку пороху, і на рушницю. Не скажу, що на таку добрячу рушницю, як «оленебій», але все-таки на чималу бочку пороху й досить пристойну рушницю. Зважте на те, що індіяни не вельми розуміються на вогнепальній зброї і не завжди вміють збагнути різницю між суттю та видимістю.

— Це жахливо! — через силу видушила з себе дівчина, приголомшена буденністю тону, що ним її співрозмовник говорив про такі речі.— Але ви забуваєте про мої убори, Звіробою. А вони, я знаю, можуть спокусити ірокезьких жінок.

— Авжеж, можуть, Джудіт, не маю в тому сумніву, — відповів мисливець і гостро подивився на неї, ніби бажаючи впевнитись, чи справді вона здатна на таку самопожертву. — А чи певні ви, дівчино, що вам стане духу віддати назавжди свої шати ради такої мети? Багато є на світі чоловіків, що мають славу хоробрих, поки їм у вічі не загляне небезпека; знав я також людей, що вважали себе дуже добрими й ладними все віддати вбогому, коли слухали розмови про чиюсь жорстокість, та кулаки їм стискалися міцно, мов дикий горіх, коли мова заходила про їхнє власне добро. До того ж, Джудіт, ви вродливі,—можна сказати, надзвичайно вродливі, а вродливі жінк люблять усе, що підкреслює їхню вроду. Тож чи певні ви, що вам стане духу розпрощатися з вашими уборами?

Натяк на особисту чарівність дівчини виявився дуже доречним: він нейтралізував те враження, яке справила недовіра молодого мисливця щодо відданості Джудіт своєму дочірньому обов'язкові. Якби хтось інший дозволив собі подібну вільність, комплімент, очевидно, не було б помічено: його б заглушив спалах гніву, викликаний таким сумнівом. Але навіть неотесана щирість, що так часто спонукала простодушного мисливця одверто говорити все, що він думає, страшенно подобалася дівчині. Правда, вона почервоніла, і на якусь мить очі їй спалахнули вогнем. Та все-таки в глибині серця вона не могла по-справжньому розгніватися на людину, вся душа якої, здавалося, складалася з самої правдивості та мужньої доброти. Джудіт тільки глянула докірливо на нього й, поборовши бажання сказати різкість, відповіла лагідно й дружелюбно.

— Мабуть, всі ваші добрі думки призначені делаварським дівчатам, Звіробою, раз ви серйозно такої думки про дівчину вашого власного кольору, — сказала вона з силуваним сміхом. — Але випробуйте мене. І якщо побачите, що я пошкодую хоча б якусь там стрічку чи перо, тоді думайте як завгодно про моє серце і сміливо кажіть про це,

— Оце правильно! Найдорожча річ, яку можна знайти на землі,— це по-справжньому справедлива людина. Так каже Таменунд, наймудріший пророк делаварів. І так повинні думати всі, кому пощастило бачити, розмовляти і діяти серед людей. Я люблю справедливу людину, Змію; очі їй не застилає пітьма, коли вона дивиться на своїх ворогів, а звернені на друзів, вони сяють, мов сонце. Вона користується розумом, який дарував їй господь, щоб бачити