Читати книгу - "Ключ"

— Це все‚ що ти знаєш? — спитав Ярчук. Він витер долоню об штани‚ проте цього разу не стільки від того‚ що вона пітніла‚ як хотів помацати праву кишеню. Я давно зрозумів‚ що «Макаров» холодить або гріє його праве стегно.

— Ні‚ не все‚ — сказав я. — Але нас цікавить насамперед Остапчук. Він поїхав сюди торік у суботу‚ шостого грудня…

— Кого вас? — занервував Ярчук. — Кого це вас?

— То не є так важливо‚ пане Саватію‚ — сказав я підкреслено офіційно‚ звертаючись до нього «за святцями»‚ і це мало‚ мабуть‚ ще більший ефект‚ ніж моя згадка про Гольденберга. — Ми до певної міри з вами колеги‚ пане Саватію‚ але якщо по правді‚ то я не збираюся здавати вас до рук правосуддя. Я‚ як і ви‚ клав на нашу міліцію і наші суди‚ я не довіряю цій офіційній банді‚ якій місце по той бік ґрат. Але я хочу знати‚ пане Ярчук‚ навіщо ви вбили Олексу Остапчука.

— Звідки ти знаєш‚ що я його вбив? — спитав він‚ і тепер настала моя черга ворушити коліщатками. Саватій уже не казав‚ що такого не чув і не знає‚ тож не можна було давати йому ані секунди на роздуми. Ліпше гнати казочку про солом’яного бичка‚ аніж мовчати.

— Бачите‚ пане Ярчук‚ ми знаємо дуже багато. Вам‚ напевно‚ відомо‚ що віднедавна картини Остапчука мають великий попит на Заході. Ви це знаєте‚ — знову наголосив я‚ наче підіймав його з темних глибин до рівня свого (нашого) інтелекту‚ залишаючи в темноті лише Жору Гориловича. — Річ у тому‚ що американці‚ французи‚ німці‚ скуповуючи Остапчукові картини за безцінь‚ продавали їх за фантастичні гроші. Повірте мені‚ що Гольден бергове золото порівняно з Остапчуковими роботами — це ніщо‚ і ви самі розумієте‚ що за них точитиметься guerre a outranse‚ тобто війна до останнього.

Я навмисне підкинув слівце друге французькою‚ ніби знов таки витягував Ярчука за вуха з глибокої темряви і водночас натякав‚ що маю прямий зв’язок із тими‚ хто за Остапчука вестиме війну до останнього. Тим більше‚ він‚ звичайно ж‚ чув ще раніше крізь «вуха» стін‚ що ми із Саною часом переходили на цю аґентурну мову.

Наголосивши на війні до останнього‚ я дозволяю собі невеличку паузу і відчуваю‚ що для повного кайфу мені не вистачає тільки сигаретки. На приліжковій тумбочці лежить моя коробка «Мальборо» і запальничка‚ однак я не переконаний‚ що вже настав той момент‚ коли можна наполягати на правах людини‚ які так блискуче розписані у програмних документах моєї дорогої партії.

Щоб хоч трохи потамувати нікотиновий голод‚ я намагаюся набрати повні легені повітря‚ але це мені не вдається — давно вже не можу дихати на повні груди. То про що ми там говорили? Ага‚ про війну до останнього.

— Бачите‚ пане Ярчук‚ сталося так‚ що ви ненароком втрутилися в чужі плани. Ви нейтралізували найвигіднішого партнера для… скажемо м’яко… для мафії‚ яка б давно викрила ваш злочин‚ але поки що їй це невигідно. Бо коли стане відомо про смерть Остапчука‚ його картини автоматично перейдуть у власність держави.

— Що він заливає? — не втерпів Жора Горилович‚ у якого лобові коліщатка явно заїло. Я подумав‚ що після мого удару в голову із того механізму могла навіть випасти якась гайочка типу храповика. — Що він тут тюльку жене?

Однак Саватій Ярчук наставив проти нього свою безпалу долоню‚ а потім витер її об штани.

— Помовч‚ — сказав він. — Я люблю на ніч послухати казочку.

— Уже північ‚ — огризнувся Жора Горилович‚ глянувши на свій наручний годинник.

Я подумав‚ що Сана вже добралася до Києва‚ а я досі не можу завершити цей кошмарний спектакль. Та незважаючи на те‚ що вона вже, мабуть, стоїть під душем‚ мною була відведена цікава роль і для Сани‚ яку я тримав на десерт або‚ як кажуть грамотні люди‚ під finale.

— Ну ну‚ — підохотив Ярчук.

— Я розумію‚ що тим‚ для кого найбільшим шедевром малярства стала оця русалочка‚ не кладеться голови‚ що на аукціоні «Сотбі» можна продати за сто тисяч картину‚ на якій намальовано всього на всього стерню. Розумієте‚ пане Саватію‚ — звертаюся я тільки до нього‚ як до людини‚ котра вже вилізла з темряви‚ — намальовано не пшеничний чи житній лан‚ а всього лиш стерню?

— Ну то й що? — йому також ще не доходило. Перебільшуючи інтелектуальні можливості Саватія‚ я міг фатально переграти‚ адже шкідливо забивати мізки вищою математикою там‚ де осягають ази арифметики. Навіщо сільському драматичному гурткові система Станіславського? І я опускаюся на щабель нижче:

— Що? Нічого. Тільки якщо не стане й мене‚ то ці хлопці перекинуть догори ногами ваш млин разом із райвідділом міліції.

Я вас запевняю‚ пане Ярчук‚ що ці хлопці висушать Тікич до дна і знайдуть не тільки мене і свого улюбленого художника…

Здається, настав той момент‚ коли можна було попросити дозволу закурити‚ але я вирішив ще раз повторити їм табличку множення.

— Вони куплять «Беркут» і «Кобру» разом із тельбухами міністерства внутрішніх справ і завтра ж випустять воду із річки.

Дозвольте? — я показав на тумбочку‚ де лежали сигарети.

Саватій кинув їх, не підходячи до мене‚ а навздогін кинув запальничку‚ і я все це спіймав не з меншою спритністю‚ ніж мій бойовий побратим Жора ловить ножа за колодочку. Перш ніж запалити сигарету, я взяв з підлоги свою персональну пляшчину і відпив другий ковток.

— Усе це сон рябої кобили‚ — сказав Саватій. — Ніхто нічого не доведе… Нічого не знайде.

— Бачите‚ пане Ярчук‚ — я випустив кільце диму‚ сподіваючись‚ що воно допливе до Жориної голови і‚ можливо‚ замінить ту шайбочку‚ яка випала з його лоба‚ але бездоганне коліщатко розсіялося трохи раніше‚ — річ у тім‚ що не тільки ви стежили за мною. Між іншим‚ хочу сказати‚ що стежили не зовсім професійно.

Наші люди могли зняти колеса з вашого фургона ще на вулиці Руставелі‚ але це не входило в їхні плани‚ — я знов пустив кільце диму вбік Гориловича. — Бо вони‚ скажу вам‚ пане Саватію‚ як професіонал професіоналові‚ почали стежити за вами набагато раніше‚ ніж ви за мною. Ви‚ мабуть‚ здивуєтеся‚ але це почалося ще за два місяці до смерті Остапчука. Якщо хочете точніше‚ то це почалося торік у жовтні.