Читати книгу - "Ключ"

мою думку‚ він влучив просто в «десятку»‚ адже Сава тій завдяки своїй професії міг не лише бачити в таких випадках кров‚ а й пускати її власноруч. Людина‚ яка нажила капітал непевним шляхом (одного Гольденберга йому вистачить на весь вік)‚ могла‚ не кліпнувши‚ спровадити на той світ заблуклого до мотелю свого квартиранта‚ котрий також повівся з Камілою нетрадиційно. На те в Остапчука були свої причини‚ хоча мені думалося‚ що він‚ як оце і я‚ поцікавився неординарною русалочкою‚ мальованою на склі. Кохаючи Камілу‚ він взагалі міг відмовитися від утіх у домі її чоловіка‚ чим і накликав на себе гнів.

Але ж Каміла… Каміла… Попри все вона не схожа була на останню стерву‚ яка б погодилася на жорстоку розправу… над закоханим у неї… Альошею. Очевидно‚ зачумлена наркотиками‚ вона пішла в його кімнату‚ не знаючи‚ що Олекса відхилить її любощі і накличе біду. До того ж Остапчук міг сказати Камілі щось таке‚ що розкривало їхню таємницю‚ і це доконало Саватія‚ адже те‚ чого він не обсервував (як сказав би професор Качур)‚ якраз і могло викликати люті ревнощі підігрітого‚ але не втішеного до кінця вуайєриста.

Щодо мене‚ то тут у Саватія нагромадилося також рахунків чимало‚ і найнебезпечніше те‚ що він здогадується про мою втаємниченість у його темні справи‚ а отже‚ живого мене звідси не випустить. Приреченому на смерть нічого не залишається‚ окрім блефу‚ і хоч мій блискучий сценарій зазнав краху‚ у тій пляшці‚ яку я так зухвало і самовпевнено відкоркував‚ залишалося ще три ковтки. Чомусь я поклав собі‚ що ковтків саме три‚ — либонь, знову зациклювався на щасливому числі‚ хоча Саватій пішов ще далі і сказав‚ що всім по сім‚ тобто назвав найсимволічніше число магії‚ яке матеріалізоване не тільки в семи кольорах райської дуги та музичній гамі‚ але і в кількості днів‚ які знадобилися для сотворіння світу. Лише Жора розуміє це число в єдиному значенні — як семеро одного не ждуть‚ та все одно я дивуюся його витримці‚ дивуюся‚ що він дотяг мене сюди живим після того‚ як дістав такі два блискучі удари — ногою під нижню щелепу і лівицею у печінку.

Якби в мене не запаморочилося в голові‚ я б завдав третього (!) вирішального удару моєму дорогому бачі‚ вивівши його з ладу‚ і повісив би собі на шию якусь‚ хай найскромнішу‚ медальку із Бенової колекції‚ а так — мій бача‚ мій любий знавець пушту розвалився на стільці (на безпечній відстані) і бавиться собі ножиком‚ яким наскрізь можна проткнути найситішого баранця із Ярчукової (це щось овече? — згадалися слова Василя Івановича) ферми.

Однак вони чекали Камілу‚ як зрештою чекав її і я‚ адже це ім’я — Каміла — навіть у римлян означувало людину‚ зобов’язану бути присутньою при жертвопринесеннях. І вона прийшла‚ я здивувався‚ що замість тоги або хітона на ній була та сама кофтина й спідничка‚ які я подарував голій русалочці. Каміла принесла три (!) пляшки кагору — церковного вина для причастя‚ можна сказати‚ ритуального трунку‚ який теж вказував на особливість моменту‚ хоча Саватій пояснив‚ що це його улюблене вино ще з молодості‚ воно дуже швидко вступає в жили і гріє кров‚ бо й само густе та червоне‚ як кров. Жора зрадів‚ що з’явилася хоч якась робота його ножеві‚ дуже спритно відкоркував усі три пляшки й одну відразу перекинув над своєю широко роззявленою паще кою — здавалося‚ він не ковтав напій‚ а просто переливав його із меншої посудини в більшу‚ хоча на шиї все таки ворушився маслакуватий борлак‚ наче у Жори в горлянці застрягло коліно того барана‚ якого він недавно приніс у жертву.

Саватій тим часом узяв і собі пляшку‚ а третю‚ повагавшись‚ подав мені‚ і з його легкої руки я теж відпив перший ковток тягучого трунку‚ хоч терпіти не міг солодких вин. Однак що зробиш — мені теж годилося підкріпитися‚ а вимагати чогось путнішого a la carte[46] якось було незручно.

Не причащалася тільки Каміла‚ я відразу помітив‚ що вона вже «своє зробила»‚ і коли відкинулася на спинку стільця навпроти Саватія‚ то ми з ним уже несамохіть ставали обсервантами‚ бо її ножиці були такими ж відкритими‚ як і в русалочки.

Проте Ярчук дивився не на Камілу‚ а на мене‚ і я мимоволі згадав анекдот про те‚ що спостерігач платить десять доларів‚ а той‚ хто спостерігає за спостерігачем‚ — сто. Проте знов таки було якось недоречно наполягати на своїх правилах гри‚ тим більше‚ що люди ставилися до мене цілком нормально‚ можна сказати‚ по приятельському‚ адже один із них виніс мене на плечах із поля бою непритомного‚ виніс‚ як найдорожчого побратима‚ а я, невдячний, досі не повісив йому на груди орден «Червоної зірки»; другий любенько подав мені для причастя пляшку кагору‚ ніби знав‚ що я повинен відпити із сієї чаші бодай три ковтки; третя взагалі готова була‚ як співається в гімні‚ покласти за мене душу й тіло‚ а почасти вже й поклала‚ — і це ще не все‚ це ще тільки початок цілого комплексу послуг і догоджань.

Ніби вгадуючи думки свого бойового побратима‚ Жора бача окинув мене співчутливим оком і люб’язно запропонував:

— Може‚ поміняємо тобі памперси? Ти‚ голубчику‚ увесь мокрий.

— Обов’язково‚ — сказав я. — Тільки трошки пізніше. Є серйозна балачка.

— Ну‚ дивися‚ бо я із задоволенням тебе перевдягнув би.

— Це в тебе до нас балачка? — спитав Саватій. Його рожеве лице розчервонілося від кагору ще дужче і розцвітало‚ як мак.

— У нас‚ — сказав я непевно‚ ніби ще не хотів розкривати всі карти.

— У кого це — у вас? Я тут‚ крім тебе‚ нікого не бачу‚ — роззирнувся по кімнаті Саватій.

— У них з Камілою‚ — підказав Жора. — Хіба ти не знаєш‚ що вони сьогодні гратимуть проти нас удвох із Камілою?

— Ми своє зіграємо‚ — сказав я. — А поки що нас цікавить інше.

Гольденберга вбито за золото. А за що вбито Олексу Остапчука?

Ефект‚ треба сказати‚ був вище середнього‚ хоча й не сягнув тієї німої сцени‚ яка планувалася за моїм попереднім сценарієм.

Ярчук із Жорою тільки перезирнулися. Більше враження моє запитання справило на Камілу‚ незважаючи на її загальмованість.

Вона подивилася на мене‚ і здавалося‚ що чоловічки в її очах розширилися аж до білків.

Я чув‚ як у Жориному лобі заскрипіли незмащені коліщатка‚ але крутилися