Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

права власності на поміщицькі й інші землі нетрудових господарів, О.Тимощук пише, що “невиразність юридичного тлумачення інституту власності відразу ж створила прецедент для замаху на майнові права громадянина, що в умовах загальної російської революції вело до анархії і безладдя в Україні”[455]. В результаті цього, а потім наступного кроку — земельного закону від 18 січня 1918 р. — “звірячі інстинкти натовпу вийшли на поверхню. Поширювалася кількість елементів, для яких не тільки розкрадання майна у садибах поміщиків і на монастирських землях, а й пограбування і вбивства стали вигідним ремеслом”[456]. Припинити хаос, хижацьке нищення багатств, змінити криміногенну ситуацію на лад і порядок і був покликаний П.Скоропадський. Щоправда для цього бойовому генералу довелося взяти на себе зобов’язання виконати висунуті уже іншим — німецьким генералом — В.Гренером умови: відмовитися від власного війська (досить окупаційного! — але хто тоді не лише є, а й буде залишатися справжнім господарем становища? — В.С.); віддавати українських громадян за вчинення злочинів проти союзних військ під юрисдикцію німецько-австрійських польових судів (блискуча ілюстрація суверенітету! — В.С.); дозволити союзникам “огородити українську юстицію від терору всяких політичних організацій” (О.Тимощук “переклав” юридичну формулу на зрозумілу кожному мову, і в нього вийшло: “тобто санкціонувати їхні каральні акції на окупованій території”)[457]; погодитися зі звільненням із державних установ “соціалістичних” елементів і розпустити земельні комітети; відновити право приватної власності і сплату селянами вартості отриманої землі і ще низку пунктів подібного роду. Дослідник змушений у цьому зв’язку чесно визнати: “Безперечно, що виконання Україною цих вимог перш за все було вигідно Центральним державам (схвальна визначеність і категоричність — В.С.), але ж у своїй більшості (!) це й не ставило значних перешкод (!) — В.С.) для розвитку власного народного господарства (зрозуміла туманність — що тут іще скажеш? — В.С.) і давало реальні владні важелі українському уряду для вгамування анархії і соціального розбрату (читай — насильного припинення демократичних перетворень — В.С.), для державного просування шляхом, по якому вже пройшло багато розвинених європейських країн (перспектива в умовах іноземної окупації, як мінімум, проблематична — В.С.)”[458].

Однак іще сумнівніші висновки О.Тимощука, які логічно довершують запропоновану схему. “Безумовно, — констатує правник, — коментуючи прихід до влади П.Скоропадського формальною юридичною мовою, його важко назвати легітимним. Певна річ, вирішальну роль в одержанні (!) — В.С.) П.Скоропадським влади відіграли німці. Але ж їхня модель реформування України збігалася з поглядами на державне будівництво і самого Скоропадського. Головною причиною усунення з політичної арени Центральної Ради і створення гетьманату П.Скоропадського була відсутність ефективного державного управління, а приводом — анархо-кримінальна ситуація, що склалася навесні 1918 р. як у місті, так і в українському селі (невже ситуація в країні і потреба її змінити — то лише привід для кардинального зламу державного ладу? — В.С.). Тому, на наш погляд, при висвітленні питання про легітимність гетьманської влади в Україні 1918 р. слід застосувати конкретно-історичний підхід, а не абстрактне кліше теорії держави і права, створене із формальних означень”[459]. Іншими словами, для наведення порядку (зламу анархо-кримінальної ситуації) до влади можна прийти й кримінальним — (“формально-нелегітимним”[460] шляхом, а потім у такий же спосіб зміцнювати й утримувати свою владу. А якщо в науці для цього “вигадали” певні терміни — кваліфікації, то для фахівця-правника достатньо зверхньо оголосити їх “абстрактними кліше теорії держави і права, створеними із формальних означень” і, багатозначно натякаючи на переваги конкретно-історичного підходу, “зняти проблему” щодо П.Скоропадського. Щоправда, відносно “анархо-кримінального” народу (майже всієї нації), яка боронилася від нової влади, то тут будь-які спроби зрозуміти суспільні процеси через призму “конкретно-історичного підходу” забуваються (чи відкидаються) й у нагоді стають “абстрактні кліше теорії держави і права”. Збройні виступи проти гетьманату це апріорі “різновид політичного і кримінального бандитизму”[461].

Подібна “асиметрія” практикується, як гадається, не через нехтування елементарною науковою логікою, дослідницькою коректністю, а зі свідомого розрахунку — будь-що виправдати певну політичну точку зору. Тому О.Тимощук понад усе прагне “зрозуміти позиції захисників закону (тобто гетьманців — В.С.), який, незважаючи на дискусійність про легітимність законодавця, відновив знехтувані права приватного власника”[462].

Так ось, врешті, для чого слід було здійснювати державний переворот, ліквідовувати республікансько-демократичний лад, відміняти Конституцію, забороняти скликання Українських Установчих зборів, селянського і робітничого з’їздів, форумів провідних національних партій (УПСР і УСДРП), здійснювати ще безліч антидемократичних кроків — щоб захистити права приватного власника. Природно, під останнім розуміються лише поміщицько-капіталістичні елементи (як відомо, у більшості — на Україні — неукраїнські). Що ж до власності, скажімо, селян, то тут знову інша мірка — нею можна розпорядитися по праву сили (“карний тиск на селянство”) на користь німецьких і австрійських зайд — і це не буде порушенням нічиїх прав, буде торжеством того ж закону — звісно, закону гетьманського — за природною логікою, антинародного і антинаціонального.

Однак, навіть визнаючи дискусійною кваліфікацію бандитських повстанських загонів, якими вкрилася практично вся Україна, автор намагається видати правомірною терористичну за своєю суттю діяльність охоронних структур гетьманату. Адже вони захищали “законослухняних громадян” (цензову абсолютну меншість населення України — В.С.).

Черговим виявом асиметрії — уже з певним національним наголосом — є спроба О.Тимощука видати масову стихійну боротьбу українського селянства проти гетьманату і окупантів результатом, передусім, злочинних дій радянської Росії, РКП(б)[463]. Навіть “анархо-комуніст” Н.Махно був “засланий” в Україну В.Леніним і Я.Свердловим із завданням здійснення терористичної діяльності, розгортання антигетьманського повстання[464].

А тому режим мав “досить підстав для застосування примусових заходів до комуністичних підпільників (до їх числа слідом за гетьманською адміністрацією О.Тимощук відносить усі ліві політичні сили, у тому числі й українські як “екстремістські”[465] — В.С.). Їхня діяльність складала реальну загрозу життя не лише гетьманським урядовцям, а й значній (передбачливо не уточнюється якій, насправді абсолютно меншій — В.С.) частині населення України”[466]. Зовсім не дивно, що “головний сенс гетьманських реформ у галузі юстиції полягав у налагодженні традиційної російської моделі судоустрою (мова про царське судочинство — В.С.), дійова субординаційна вертикаль якої з державним самовизначенням України була порушена. Для цього, на думку П.Скоропадського та його найближчих юридичних радників (а такими, як відомо, були здебільшого старі імперські чиновники — В.С.), десятиріччями апробовану російську схему влаштування центрального апарату юстиції необхідно було перенести із Петербурга до Києва і поширити його керівні повноваження на ті територіальні судові осередки, що залишилися в Україні”[467].

Що ж, з погляду монархічних переконань і орієнтацій П.Скоропадського, все логічно, навіть закономірно. І якщо виявити елементарну послідовність, то доведеться визнати, що весь режим