Читати книгу - "Кров кажана"

друге, підозру викликало ще й те, що ви сама повернулася додому. Іванько, звичайно, не міг здогадуватися про такий фатальний збіг обставин: після невдалої спроби ідеального вбивства, спроби, якої ніхто не зможе довести, сталося вбивство звичайне. Без будь якої змови. Адже спланувати таке неможливо. Тож я розу мію вас, Анастасіє Михайлівно, розумію ваш теперішній шоковий стан. Однак маю надію, що він вам зараз на користь, клин клином, як той казав. Цей метод існує і в психіатрії, думаю, що саме тому доктор Цур дозволив мені зустрітися з вами. Я ж кажу, коли він дізнався, з якою звіст кою я прийшов, то мене відразу сюди пропустили.

— Ви так хизуєтеся, ніби самі все розкрили, — остудила я цього самовпевненого зануду, який аж захлинався у власному красномовстві. — А де б ви були і що робили, якби не бідний боягузливий карлик? Скористалися тим, що мене нема вдома, і викрутили йому руки?

— Даремно ви так, Анастасіє Михайлівно. Ви недооці нюєте нашу скромну працю. Так, вона брудна, згоден, але я ще ні на кого не впливав силовими методами. Тож охоче розкажу вам, як я розгадав цю диявольську головоломку, бо думаю, що карлик сам ніколи про це не розповів би. У нього теж були серйозні підстави тримати язика за зубами, адже Іванько фактично був співучасником злочину.

— Хто о о? Іванько?

— Атож, саме він. Ще коли я приїхав до вас першого разу, за вашим же викликом, і розмовляв з ним на березі річки, то помітив, що карлик дуже наляканий. Причому, як тоді мені видалося, не тільки щезненням господаря. В його очах тремтів такий жах, що я подумав: він уже бачив смерть. Була навіть недолуга підозра, чи не він укокошив вашого чоловіка? Адже той, ідучи кидати сіті, міг попро сити Іванька, щоб він сів на весла. Але й версія втоплення не трималася купи. По перше, якби це справді було так, то водолази швидко знайшли б тіло. Течія там дуже слабенька, а під час поперечного вітру її фактично немає.

Пливти бозна куди за того ж таки сильного поперечного вітру ваш чоловік не зміг би, якби й хотів. І коли б він утопився, то хвиля його тіло, швидше за все, не віднесла б чорті й куди, а прибила ближче до берега. Була й ще одна дрібничка, яка, до речі, знімала певною мірою підозру з вас, Анастасіє Михайлівно. Ще там, на березі, коли я розмовляв з Іваньком, то помітив у нього за вухом присохлу плямину крови. Я так і сказав йому: «У тебе за вухом кров. Ти що, комара там убив?». «Еге ж», — відказав він, мацнувши себе за вухо. «Тут у вас біля річки, мабуть, дуже багато комарів?», — спитав я. «Тьма тьмуща», — сказав Іванько. Тоді я зовсім не надав значення тій балачці, бо ще тільки но над’їхали водолази і була цілковита впевне ність, що чоловік утопився. А згодом, як ця впевненість щезла, згадав. Якось, розмовляючи з Іваньком, коли ви їздили до Києва, я ніби жартома запитав, навіщо він мене лякав комарами, якщо о цій порі їх тут взагалі майже немає. І від цього невинного запитаннячка карлик аж затремтів.

Тоді я порадив йому ретельніше мити за вухами, коли умивається. Його охопив такий страх, як тоді на березі.

Щось тут було не те, а що саме — я мусив ще трохи поміз кувати. І ось тут, Анастасіє Михайлівно, мене усунули від цієї справи.

Притула дивився на мене без осуду, з веселою іскрин кою в безбарвних очах.

— Ви ж пам’ятаєте?

— Що?

— Що мене відсторонили від справи, як паршивого кота.

— Не знаю, — сказала я. — Мені цікаво, як це Іванько міг стати співучасником злочину?

— А, так так. Отож, коли він передумав кликати вас на допомогу, то геть розгубився. Та й що йому бідному було робити? Подумайте, ставши на його місце. Бігти серед ночі за тридев’ять земель у райвідділ міліції? А там, чого доб рого, ще причепляться, чого це ти, чоловіче, весь у крові, чи не ти часом і порішив свого господаря? Це одне. Друге те, що якби до цього вбивства були причетні ви, Анастасіє Михайлівно, — а карлик мав таку підозру, — і вас посадили в тюрму, то він знов, як той казав, опинився б на вулиці.

Навіть якби вас не посадили, йому тут більше життя не було б. Напевно, десь отакі думочки роїлися тоді в карли ковій голові, а може, й набагато глибші, в чужу голову не заглянеш. Бо він зробив те, що іншому й на гадку не спало б. Хіба що самому вбивці. Ви, мабуть, уже самі здогадалися: карлик поховав небіжчика. Він його закопав. Через те довго ніхто не міг узяти в тямки, що сталося. Ні ви, Анастасіє Михайлівно, ні отець Серафим, ні ваш покірний слуга Притула… І тим більше не могла цього знати ваша… гм… — він делікатно прокашлявся у кулак, — ваша колишня бухгалтерка, яку ви грішним ділом були запідозрили…

Лютинська, здається?

Я промовчала, і Притула підтакнув собі сам:

— Атож, Аніта Лютинська. Вона, як ви тепер розумієте, якщо й була до чогось причетна, то тільки не до щезнення вашого чоловіка. Таємницю знала одна людина. Карлик.

— Де ж він його закопав?

— Тепер, коли вже все відомо, я думаю собі, що він поховав тіло не лише з якихось меркантильних міркувань, а ще й через свою схильність до некроманії, про яку ми вже говорили. Можливо, саме це відіграло тут головну роль. Цікаво, що ця його схильність як породила таємницю, так само її і виказала. Далі за північ, коли хвиля трохи притихла, Іванько пішов узяв лопату, перетяг свого мертвого господаря в човен і поплив на той берег. Там, як ви знаєте, місцина глуха, хіба зрідка забреде котрийсь із рибалок, але в ту негоду нікого не було й близько.

Поміж старих вільх у м’якому піщаному ґрунті він швидко вирив неглибоку яму, перетяг у неї небіжчика, накрив йому лице, наче китайкою, своєю червоною від крови сорочиною і засипав могилу. Ще й горбика невелич кого нагорнув — так, аби лиш місцину позначити. Потім, прикривши могилку вільховими гілками та бур’яном, поплив на другий берег. Перед досвітком, коли стало трохи видніше, прибрав тут сліди від крови, позмивав усе, що дощ не зміг, водою. Та й сам умився, ото лиш за вухами не мав звички вимивати.

Притула примружив очі, покрутив головою, прога няючи кошмарне видіння. Потім мерзлякувато стенув плечима і