Читати книгу - "Двоє над прірвою"

Таня схопила автомат і дала дві короткі прицільні черги по надбрамній вежі — кулемет захлинувся, замовк. Есесівець здригнувся, укляк, рукою чіпляючись за дерев’яну перекладину. Його помічник загинув відразу.

Майже одночасно завмерли ще три вежі. Залишилось дві.

До перемоги було неблизько, але радість від того, що знешкоджена важлива вогнева точка, гарячою хвилею ударила дівчині в груди. “За Володю вам, гади!” — промайнула думка.

Не встигла вона це подумати, як вогненний струмінь прошкварчав біля самого вуха, розпанахав рукав піджака, обпік передпліччя.

Поранена?

Мабуть, ні, бо болю не відчувала. А якщо й поранена, то легко. Та думати про це ніколи — швидше за ворота! Вниз — до озера? Знайти Володю!

Віддавши автомат одному з в’язнів, прудко вибралася з киплячого виру, яким став кар’єр, вимчала з воріт і поміж кущами почала спускатися крутою стежкою вниз, до озера.

Тим часом майже половина в’язнів уже лежала на землі. Одні вбиті, а ще більше було — поранених. Під кинджальним вогнем двох кулеметів, що залишилися, люди падали, мов скошена трава. По кулеметниках стріляли з пістолетів, з автоматів, але поспіхом, а тому безуспішно: ці дві вежі знаходилися на горбі, над тунелями, на чималій відстані. Зате кулеметні черги раз по раз виривали кого-небудь у рядах повстанців.

Всі табірні охоронники й штайгери були обеззброєні й знищені в перші ж хвилини. Повстанці захопили ворота, перестрілявши вартових. Групі в’язнів пощастило відразу вирватися на волю, і вони кинулися до табору есесівців.

І тут пролунав дужий голос кремезного русявочубого юнака:

— Прицільно по вежах — вогонь! Зброю — досвідченим солдатам!

Почався методичний, прицільний обстріл веж. Без гарячковості, без метушні кожен з автоматників брав на мушку есесівців, що не здавалися. Біля них стояли інші напоготові, щоб зразу ж схопити зброю, коли хтось упаде вбитий або поранений.

Кулемети замовкли майже одночасно. Хто зняв кулеметників — невідомо, бо до рук повстанців потрапило кілька автоматів і чимало пістолетів. Стріляли всі… Та нікого це й не цікавило.

Перемога! Дорогою ціною! Але — перемога!

Стікали кров’ю і вмирали поранені, але вже не дудніли кулемети, не тріщали автомати, не ляскали, мов мухобойки, пістолети.

Всі, хто залишився живий і неушкоджений, в першу хвилину аж не повірили самі собі, що прийшла жадана перемога…

7

Падаючи разом з Гольбахом, якого він все ще міцно тримав обіруч ззаду, Володя побачив глибоко внизу блискучо-сталеву поверхню озера, що дуже швидко летіло їм назустріч.

У серці шпигнув знайомий крижаний холодок.

Скільки разів стрибав він з парашутом! І завжди, коли, відірвавшись від літака, пірнав у синю безодню, серце йому пронизував цей гострий холодок. Але тоді він знав, що за плечима — парашут. Досить смикнути за кільце — і над головою білим грибом загойдається рятівний шовковий купол.

А тут — смерть! Навіть і подумати нема коли!

І тоді, підкоряючись якійсь підсвідомій силі, що наповнила холодом усе його єство, Володя розціпив руки, випустив з них лагерфюрера, котрий все ще верещав від страху, і щосили відштовхнувся від нього в бік озера.

“Тільки б не вдаритись об воду спиною або животом!” — промайнула думка.

В повітрі, розпластавшись, він зробив повний оберт і, виставивши наперед ноги й притиснувши до тіла руки, “солдатиком” полетів униз.

Удар об воду був сильний. Йому здалося, що на якусь секунду чи дві знепритомнів. Та холодна гірська вода миттю освіжила, і він шпарко поплив угору.

Виринувши на поверхню, оглянувся. Де Гольбах? Що з ним?

На воді плавав козирком догори есесівський кашкет. Лагерфюрера ніде не видно. Загинув?

Зі скелі, з кар’єру, долинала приглушена стрілянина. Повстання, якого так усі ждали, почалося! Тріщали автомати, дудніли кулемети, ляскали пістолетні постріли…

Володя виліз із води, скинув мокрий одяг, викрутив, а потім, одягнувшись, подерся нагору.

Стрілянина раптово обірвалася, і його охопила тривога.

Хто переміг? Невже есесівцям пощастило придушити повстання?

Відповідь на ці запитання прийшла в ту мить, коли він побачив Таню, що швидко спускалася йому назустріч.

Таня! На волі!.. Отже, перемога?

Він простягнув до неї руки. Їхні погляди зустрілися. Таня від несподіванки зупинилася, вмить зблідла, мовби їй забракло повітря, знеможено опустилася на землю. Її змучені, але щасливі очі наповнилися слізьми, а вуста шепотіли:

— Ти живий… Живий… Просто неймовірно… Я така рада!

Він кинувся до дівчини, підвів її, не помічаючи того, що міцно обнімає її за плечі, показав очима вгору:

— Як там?

— Перемога!

— Перемога! Ми вільні! То ходімо ж туди! До товаришів! Не гаймося!

Допомагаючи одне одному, вони видерлися по крутому схилові на гору. Тут, по дорозі, в напрямку есесівського табору, бігло кілька повстанців. У двох чи в трьох — автомати. Хтось вигукнув:

— За нами! Прикінчимо фашистську нечисть! Вперед!

Володя і Таня побігли за ними.

Табір було вже розгромлено. На подвір’ї лежало кілька мертвих есесівців. Двері в бараках розчинені навстіж, вікна — теж. Лунали схвильовані, радісні голоси сп’янілих від щастя і волі людей, котрі заглядали в усі закапелки — чи не заховався там, бува, якийсь фашист?

Володю зустріли радісними вигуками:

— О-о, наш герой! Живий!

— Наш Капабланка!

— Молодчина! Твій подвиг підняв нас усіх!

До Володі підійшло троє з автоматами: кремезний русявий молодик з добродушним російським обличчям, високий худий чолов’яга, що лопотів щось по-французьки і намагався обняти на радощах Володю за плечі, і поважний вусатий поляк, у якого весь час зривалося з язика “пане”, “пане”…

Кремезний виструнчився, по-військовому доповів:

— Ми перемогли! Жодного есесівця не лишилося!.. Правда, й нашого брата вони поклали багато.

— Пораненим допомагають?

— Так, перев’язують санітари.

— А де ж Гриценко?

— Гриценко загинув… У мене на очах, — сказала Таня.

— Загинув! — вигукнув вражено Володя. — А інші комітетчики?

— Я один залишився, — сказав кремезний. — Інші або загинули, або поранені… Та й було нас усього п’ятеро.

— Як тебе звати?

— Сержант Удінцев.

— Що ж будемо далі робити, сержанте? Наші офіцери серед вас у таборі були?

— Наскільки мені відомо, один Гриценко… Ми всі горнулися до нього… А що робити… — він розвів руками.

— Я лейтенант Булатович.

Сержант зрадів.

— Якщо ти лейтенант, то й наказуй, що робити… Гадаю, бити фашистів.

— Правильно, товаришу сержанте!.. Тоді — збери усіх людей. Гуртом вирішимо, що робити.

Тут втрутився поляк.

— Пане лейтенанте, хочу презентувати вас…

— Презентувати? Мене?.. Чим?..

Поляк зняв з шиї автомата.

— Ось… машіненгевер… тобто автомат по-вашому. В бою здобув… Беріть, пане товажишу! Ви лицар! Він належить вам по