Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

воєн, коли був даний наказ розквартируватися у такому й такому селі, а староста всіляко відбріхувався і не хотів подати їм руку допомоги, його повісили на найближчому дереві. Крім того, один польський капрал розповідав мені сьогодні у Сяноку, що коли приходять квартирмейстери, староста мусить скликати всіх радних, ті йдуть з квартир’єрами від хати до хати і просто говорять: «Тут розташуються троє, тут четверо, пани офіцери розмістяться у парохії» — і запівгодини все має бути готове.

— Пане добродзію, — поважно звернувся Швейк до старости. — Де тут у вас найближче дерево?

Староста не зрозумів, що це значить по-чеськи слово стром[146], і тому Швейк пояснив йому, що це береза, дуб, грушка, яблунька, одним словом, все, що має міцне гілля. Староста знову не зрозумів, а коли почув назви деяких фруктових дерев, злякався, бо черешні вже дозрівали, і сказав, що ні про що таке не знає, у нього перед хатою росте тільки дуб.

— Добре, — сказав Швейк, зробивши рукою міжнародний знак вішання, — отже, ми тебе тут повісимо перед твоєю хатою, бо ти повинен би вже знати, що йде війна і нам наказано спати саме тут, а не в якомусь там Кростєнку. Ти нам, бісова печінка, не будеш міняти наших стратегічних планів, хіба що хочеш гойдатися, як говорилося в тій книжці про шведські війни… Подібний випадок, панове, трапився раз на маневрах біля Великого Мезіржіча…

Тут Швейка перебив фельдфебель-рахівник Ванєк:

— Це, Швейку, ви нам розповісте потім, — і, звертаючись до старости, сказав: — Отже, тепер алярм і квартири!

Староста почав тремтіти і, запинаючись, пробурмотів, що він хотів влаштувати панів добродзіїв якнайкраще, але коли вже інакше не виходить, то в селі все ж таки дещо знайдеться, і панове будуть задоволені, він зараз принесе ліхтар.

Коли він вийшов із світлиці, тьмяно освітленої невеличкою гасовою лампочкою під образом якогось скуленого, немов каліка, святого, Ходоунський несподівано вигукнув:

— Куди зник наш Балоун?

Але не встигли вони ще й роздивитися, коли за піччю тихенько відчинилися дверцята, які із комори кудись вели, і в них просунувся Балоун. Він розглянувся навколо, чи немає старости, і сказав гугнявим голосом, немовби мав страшний нежить:

— Йга бгув вге в кгомогі, щось там нгадибав і нгабгав до гота, а тгепег мгені це все льгіпиться дго пгіднебіння. Це нгі сголоне, нгі сголодке, цге тгісто.

Фельдфебель-рахівник Ванєк спрямував на нього світло електричного ліхтарика, і всі переконалися, що в житті їм не доводилось бачити такого замурзаного австрійського солдата. Вони перелякалися, помітивши, що мундир на Балоунові так роздувся, немовби він був на останньому місяці вагітності.

— Що з тобою сталося, Балоуне? — співчутливо спитав Швейк, штурхаючи його в роздутий живіт.

— Це — охігки, — харчав Балоун, давлячись тістом, яке не проходило ні туди ні сюди. — Обегежно, це квашені охігки. Я на скогу гуку з’їв тхи, а решту приніс вам.

Балоун почав витягати з-за пазухи огірок за огірком і роздавати їх. На порозі виринув староста з ліхтарем. Побачивши цю сцену, він перехрестився і заскиглив:

— Москалі забирали, і наші забирають.

Всі вирушили у село в супроводі зграї собак. Вони вперто трималися навколо Балоуна і сягали до його кишень в штанах, де Балоун заховав шматок сала, також здобутого в коморі, яке він однак із захланності зрадливо затаїв від товаришів.

— Що це біля тебе так собаки упадають? — поцікавився Швейк.

Балоун по довгому роздумі відповів:

— Вони в мені добру людину чують.

Однак не сказав, що притримує рукою в кишені сало, і саме тому один пес безперервно цапає його зубами за руку.

Під час шукання квартир виявилося, що Лісковець — дуже велике село, але дійсно до краю висмоктане війною. Хоч воно й не потерпіло від пожеж, бо обидві воюючі сторони якимось чудом не втягнули його у сферу воєнних операцій, однак саме тут розмістилось населення начисто знищених сіл Хирова, Грабова і Голублі.

По деяких хатах жило до восьми родин. Грабіжницька війна, одна з фаз якої прошуміла над ними, як дикі хвилі повені, штовхнула їх у безпросвітні злидні.

Довелося розмістити роту в невеличкій зруйнованій гуральні на другому кінці села, у бродильні вмістилася лише половина роти. Решту по десять чоловік було розташовано у кількох садибах, куди заможні шляхтичі не пускали бідну голоту, яку війна позбавила своєї землі.

Штаб роти з усіма офіцерами, фельдфебелем-рахівником Ванєком, з денщиками, телефоністами, санітарами, кухарями і Швейком оселився у будинку місцевого священика, який також не впустив до себе ані одної ожебраченої родини з околиці, тому й мав достатньо вільного місця.

Це був високий, сухорлявий літній чоловік у вилинялій і засмальцьованій сутані. Він зі скнарості майже нічого не їв. Батько виховував його у страшній ненависті до росіян, однак цю ненависть немов корова язиком злизала після відступу росіян, коли в село прийшли австрійські війська. Вони пожерли всіх його гусей і курей, яких росіяни не чіпали, хоч у нього і мешкало кілька зарослих забайкальських козаків.

Коли ж до села вступили мадяри і вибрали з вуликів весь мед, він ще більш розсердився на австрійські війська. Тепер він з великою ненавистю дивився на своїх несподіваних гостей, і йому справляло велику приємність ходити навколо них і, знизуючи плечима, повторювати:

— Нічого не маю, я абсолютний жебрак. Ви, панове, не знайдете у мене й скибки хліба.

Найсмутніша міна при цьому була в Балоуна. Він ледь не розрюмсався над такою нуждою. В його голові безнастанно майоріло неясне уявлення про якогось підсвинка, золотава шкірка якого хрумкає на зубах і смачно пахне. Балоун зараз дрімав у кухні отця духовного, куди інколи заглядав сухорлявий високий підліток, що був водночас і наймитом, і куховаром. Він дістав суворий наказ слідкувати за тим, аби з кухні борони Боже чого-небудь не поцупили.

Балоун і в кухні нічого не знайшов, крім папірців із кмином, що лежали на сільничці, які він миттю запхав собі в рот. Пахощі кмину пробудили в нього смакові галюцинації про підсвинка.

На подвір’ї невеличкої гуральні за парохією горіли вогні під казанами польової кухні, кипіла вода, але в тій воді нічого не варилося.

Фельдфебель-рахівник з кухарем оббігали все село, марно намагаючись роздобути десь свиню. Всюди діставали ту ж саму відповідь: москалі все з’їли і все забрали.

Розбудили також єврея у корчмі, який почав рвати на собі пейси і висловлювати жаль, що не може панам солдатам услужити, а нарешті причепився до них, аби вони купили у нього стару столітню корову, суху здохлятину: самі кістки та шкіра. Зажадав за неї скажені гроші, рвав бороду